Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

Глухо, протяжно кричав потопаючий теплохід. Завивала авральна сирена. Надривалися електричні дзвоники. Це була страшна хвилина, коли й людині хотілося заволати на всі груди…

Але нічого цього Мишко Лимар не чув.

Втомлений попередніми безсонними ночами, він заснув мертвим сном молодої, здорової людини в ту мить, коли його тіло торкнулося постелі.

Торпеда вибухнула саме під його каютою, розвернула борт, кинула геть сплячого і тільки завдяки щасливому випадкові не накрила його куском дерев'яної перебірки.

Мишко отямився вже на поверхні води. Його руки судорожно вчепилися в якусь деревину, в голові дзвеніло, в роті було повно чогось солоного й липкого. Він спробував закричати, але не зміг видавити з себе й звуку. Тоді, ще не здатний міркувати, він, підсвідомо борючись за життя, насилу стягнув з себе тільняшку, прив'язався до уламка, гріб кудись убік, щоб не потрапити під корабель, і, зрештою, поринув у якесь чудне напівзабуття. Остаточно він опритомнів тоді, коли через нього з плюскотом перекотилася хвиля.

Зовсім близько від того місця повільно пропливав підводний човен. На його містку стояло кілька чоловік.

Лимар зовсім забув про події минулого вечора; він не припускав і думки, що саме ця субмарина торпедувала «Ігарку»… Та, зрештою, ніколи було й розмірковувати що до чого.

— Допоможіть! — крикнув радист. Але з його грудей вирвалося тільки приглушене хрипіння.

Язик ще відмовлявся служити йому, однак сили поступово відновлювалися, Лимар це відчував. Тому він наважився одв'язатися від уламка й поплив до човна. Йому пощастило ухопитися за якийсь трос, — напевне, за антену.

Тримаючись за провід, він поповз до містка. Тут його помітили. Але замість того щоб допомогти підвестися, хтось грубо навалився на нього, закручуючи йому руки за спину.

Коли б це трапилось іншої хвилини, добре перепало б отаким «рятівникам»! Лимар міг жартома справитися з двома чи трьома. Навіть зараз, хоч який знесилений, він скипів, випручався і з усієї сили вдарив когось, ногою. Той з прокльоном полетів у воду. А на Мишка накинулося зразу кілька і таки приборкали, зв'язали й потягли до підводного човна. В тісній бойовій рубці його чи ненароком, чи навмисне так ударили головою об гострий металевий одвірок, що Лимар знову, — і, певно, надовго, — втратив свідомість.

Підводний човен, мабуть, лежав на грунті, бо мотори не працювали і качки не відчувалося.

Лимар смикнувся, труснув головою, проте шум у вухах не зник, і перед очима ще стояла дрібна рожева сітка. Він спробував поворухнути руками, але вони були зв'язані за його спиною. Не можна було також і випростатися: ноги впиралися у вузькі металеві двері.

Лимар сіпнувся ще раз, напружився й сів. Намацав пальцями мотузок, що стягував його зап'ястя. Це був міцний, добре просмолений джутовий трос, надійно зав'язаний подвійним морським вузлом. Але радист вирішив за всяку ціну звільнитися від пут. Відчувши за спиною якийсь виступ на стіні, він почав настирливо терти вузлом по грані цього виступу. Мотузок врізався в тіло, шорстка поверхня погано пофарбованого металу дряпала шкіру на долонях, але на це вже не доводилося зважати.

Можливо, йому, зрештою, і вдалося б перетерти оцей трос. Та ось клацнув засув і дверцята відчинилися. Два широков'язі матроси мовчки витягли радиста з каземату й поставили на ноги. Один із них — старший, коли судити з нашивок, — показав рукою, і Лимар покірно пішов невисоким вузьким коридором.

Ніколи до цього Лимар не бував у підводному човні, але зараз йому не випадало роздивлятися. Він цілком машинально пересував ноги, а сам напружено обмірковував, що означає оцей несподіваний полон та чого можна сподіватися в майбутньому від тих, у чиї руки він потрапив.

Перший, другий, третій засік… Машинний відділ… Радіорубка… В кінці коридора матрос зупинився і постукав у двері. Вони одразу ж відчинилися.

— Заходьте, прошу вас — промовив ламаною російською мовою якийсь миршавий чоловічок у цивільному і одступив убік.

Лимар похмуро озирнув крихітну каюту, зміряв поглядом незнайомого.

— На якій підставі мене ув'язнили? Я — радянський підданий.

На обличчі цивільного відбилося удаване здивування:

— О, ви самі змусили нас до цього! Ви мало не забили одного з наших матросів!.. А щодо підданства… — він глузливо поглянув на майже голого Лимаря. — Треба мати хоч якісь документи!

— Ви можете запитати про мене по радіо.

— Так, так!.. Сідайте, прошу, — чоловік у цивільному сів до невеликого металевого столика і взяв чистий аркуш паперу. — Ваше прізвище?.. Посада?.. Рік народження?.. Домашня адреса?.. Сімейний стан?..

Лимар спочатку відповідав терпляче, а потім розлютився:

— Та навіщо вам усе це потрібно?! Запишіть одне: радист Михайло Лимар з «Ігарки».

— Е, ні, ні! Знаєте, дипломатичні процедури тощо… Вам треба підписати також оцю заяву… Пробачте, англійською мовою — перекладача у нас немає.

Колись давно, ще у семирічці, Лимар вивчав англійську мову абияк, вважаючи її за найбільшу кару для учня. В зрілому віці братися за наполегливе навчання було пізно, але, підтримуючи зв'язок з короткохвильовиками закордону, Лимар таки трохи почав тямити по-англійському.

Уважно, старанно вивчав він надрукований на машинці текст, але зрозумів тільки першу фразу: «Я, колишній підданий СРСР, емігрувавши з Радянського Союзу, прошу притулку в…»

— Розв'яжіть мене! — погрозливо сказав Лимар.

— О, так, так! — поквапно заговорив цивільний. — їсти вам зараз дадуть… Води?… Чарлі — води!

— Досить грати комедію! Я не емігрант і жодних папірців підписувати не буду. Вимагаю негайно звільнити мене.

— Га, звільнити?! — цивільний вийшов з-за стола й поляскав Лимаря по плечу. — Справді, досить гратися! — голос його прозвучав сухо. — Не забувайте, що ви потрапили на військовий корабель і можете бути розстріляні як шпигун. Звідси є два виходи: або акулам на сніданок, або… або до табору переміщених осіб.

Мишко Лимар ніколи не відзначався особливою витримкою, а оці слова подіяли на нього, як удар нагая. Він прореагував на них несподівано й швидко: схилив голову і