Роман Миколайович Коваль - Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль

і нації-раби. І теперішню війну викликали нації-пани із-за сварки, що постала між ними на ґрунті національного змагання… Коли воювати, треба знати, за що ми воюємо. Сьогодні перед нами у всій великості засіяв ідеал волі рідного народу, ідеал воскресіння, одної великої нероздільної України від Дону по Сян» [44, с. 204, 205].

Коли бурхливі оплески вкрили виступ поручника Міхновського, як Пилип з конопель вискочив Винниченко.

— Не пани-нації почали війну, а просто пани! — загукав він.

«Винниченко представив у своїй промові часи княжої та гетьманської Української Держави як часи важкого гніту «українського працюючого люду», ганьбив українських князів, гетьманів та історичних українських діячів… і закликав українське вояцтво змагати не до побудови окремої від Росії української держави, в якій «пани-капіталісти» знову захочуть смоктати кров з українського народу, а до встановлення в братній співпраці з російським працюючим людом соціалістичного ладу в «новій, демократичній російській республіці» [43].

— Хто продав волю народу? — суворо питав Винниченко і сам собі відповідав: — Шляхта!.. Хто закріпостив його, як не козацька старшина…

Далі в такому ж примітивно-більшовицькому дусі Винниченко натякнув, що Міхновському треба «знову держави», щоб закріпачити народ…

Це була кульмінація. Вирішувалась доля українського війська, а отже, й Української держави. Від того, хто очолить з'їзд, залежало, в який бік піде українська історія. Врешті вирішили не вибирати голову з'їзду на сесії, а сформувати збірну президію. В ній із шести членів лише Міхновський виявився самостійником. Ця президія і обрала головою з'їзду «представника від фронту» Симона Петлюру.

Саме він збув мовчанкою пропозицію Міхновського проголосити на з'їзді Самостійну Україну — як мету революції і війни. А клич Міхновського творити українську національну армію, як головну підвалину держави, Петлюра замінив гаслом «українізації армії», тобто творення українських частин у межах Російської армії.

Добре підготувалися до з'їзду противники української державності. Складалося враження, що за Винниченком і Петлюрою стояв ще хтось, невидимий, — саме він спрямовував з'їзд у потрібному Росії та її європейським партнерам напрямі. Про це свідчить такий, явно інсценізований, епізод.

Під час чергового засідання Винниченко і Петлюра раптом вийшли із зали. За мить хтось уже встиг передати до президії два адресовані їм листи. Хоч на конверті було чітко зазначено прізвища адресатів (Петлюра і Винниченко) і вони мали ось-ось повернутись до зали, Степан Письменний, що вів засідання, поспішив розкрити конверти і прочитати чужі листи.

Раптом він змінився на виду і звернувся до з'їзду «з перепрошенням, що на хвилину мусить перервати дебати». Повернувшись до свого сусіда із президії, Письменний дав йому листа і почав щось шепотіти [23, с. 7].

У цю мить до зали повернувся Петлюра. Він запитав Письменного:

— Що сталося?

Той, ховаючи листа за спину, відповів:

— Нічого не сталося.

— А що ви там ховаєте? — допитувався голова з'їзду. — Дайте-но мені цього листа, хай і я подивлюсь.

І Певний простягнув руку. «З'їзд напружено слідкував за тим, бо всі відчули, що сталося щось виняткове. С. Петлюра, швидко прочитавши листа і звертаючись не то до З'їзду, не то до Президії, сказав: «Чому ж таке стурбування такою дрібницею? Погрожують мене вбити… Ну, що ж, уб'ють. А хіба серед вас мало таких, що можуть мене заступити? Не звертаймо уваги на такі дрібниці». Із тими словами він кинув того анонімного листа до коша. В залі зчинився начебто крик, почулися оклики: «Ганьба! Ганьба! Хай попробують! Ми нестимемо варту біля вас!» [23, с. 7].

Але вистава ще не закінчилась — до зали вкотився Винниченко, ніби ні про що не здогадуючись. Він теж «помітив» неспокій серед делегатів.

— Що сталося? — запитав драматург у Петлюри.

— Хочете знати? Здається, і вам є такий самий лист, як мені.

«Із цими словами він передав В. Винниченкові другий конверт. Винниченко відкрив, нашвидку ознайомився зі змістом листа і запитав: «І що ви зробили?» — «Кинув до коша», — спокійно відповів Петлюра. «То хай і цей іде до компанії», — відповів Винниченко і також кинув листа до коша… Інцидент вичерпано, але він залишив великий слід на всіх учасниках З'їзду і передався пізніш усьому вояцтву. Петлюра вже тоді став легендарним» [23, с. 7].

Ось так інсценізувався культ Петлюри. Хтось дуже хотів поставити на чолі українського війська, яке почало повсюдно творитися явочним порядком, людину цивільну та ще й борця з «мілітаризмом». Режисери були явно не з табору самостійників, бо саме їм, творцям українського війська, таємні постановники «малоросійської мелодрами» протиставляли пацифіста у френчі без погонів. І в кашкеті без кокарди.

Щось подібне писав і журналіст газети «Кіевская мысль». У номері за 22 травня (н. ст.) він сповістив: «Винниченко схвильованим голосом повідомив з'їзд, що він і Петлюра одержали анонімні листи з домаганням узяти назад свої кандидатури (на членів Генерального військового комітету. — Ред.), бо інакше будуть убиті. Ця заява зробила величезне вражіння. З'їзд влаштував Винниченкові й Петлюрі овацію». Багато хто із присутніх кинувся «на сцену цілувати Винниченка й Петлюру» [44, с. 207, 208].

Винниченко заявив, що ці листи напевно є провокацією московських чорносотенців, мовляв, саме вони не хотіли бачити його і Петлюру в керівництві Генерального військового комітету. Та чорносотенці «могли б лише бажати собі», щоб саме ці противники «мілітаризму» очолили рух військових-українців [44, с. 208].

Про тодішні погляди Петлюри на українське військо свідчить його промова на «вічі-концерті» наприкінці липня 1917 року. «До справи організації війська ми підходимо яко демократи, — щиро сказав він. — Ми знаємо, якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки. Й тому-то військові делегати (насправді Петлюра, Винниченко і Грушевський. — Ред.) всіма силами запобігали тому, щоб ті люде, котрі хочуть мілітаризму (Міхновський та інші самостійники. — Ред.), не могли мати сили та впливати на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі, це — козакофільство… Небезпека тут полягає в тім, що, коли організується буржуазія, військо стане обороняти її