Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

— Дивно… Але все-таки, що ж зі мною сталося?

Лікар наклав мені на зап’ястя лівої руки невелику гумову пластинку, від якої до незнайомого мені приладу тяглися дроти, і, дивлячись на стрілку приладу, відповів:

— Ви дуже довго проспали в печері біля уламка метеорита.

— То ж бо я відчуваю, що в мене все тіло ниє. Скільки ж я спав?

Лікар, не відводячи очей від стрілки приладу, повторив:

— Довго, дуже довго.

— Скільки ж? День? Два? Тиждень?

Лікар похитав головою.

— Невже більше?

— Так, набагато більше. Я навіть не знаю, чи повірите ви, коли я вам скажу, який зараз рік.

Я раптом відчув хвилювання і тут же побачив, як стрілка застрибала з боку на бік.

— Заспокойтесь, будь ласка, заспокойтесь, — промовив лікар. — Ви проспали багато десятиліть.

— Що?! Десятиліть? Не може бути! Який же зараз рік?

— Дві тисячі сто сьомий.

— Що за нісенітниця! Та чи знаєте ви, коли я заснув?

— Знаю. При вас був паспорт і папери, які засвідчують, що ви з експедиції Брадова. Та ви не хвилюйтесь. Ми проведемо всебічне обстеження вашого організму і поставимо вас на ноги.

Хіба до цього мені було зараз! Проспати півтораста літ! Втратити всіх своїх рідних і близьких, залишитись самому в чужому, невідомому світі.

— Слухайте, — сказав я, відчуваючи, як клубок підкочується до горла, — але, може, поки я спав, змінилось літочислення?

— Ні, літочислення залишилось те саме. Але ви заспокойтесь, усе буде добре, — повторював лікар.

У голові в мене все змішалося. То я думав про свою родину, то згадував про райдужне світіння уламка в печері, то раптом ловив себе на думці, що мені, напевне ж, доведеться дізнатися багато цікавого, нового, то зненацька мені починало здаватися, що я все ще сплю і бачу сон.

— Зараз вам найліпше поспати ще трохи, — рішуче сказав лікар.

Він добув з кишені свого халата невелику ампулу з темною рідиною і, надломивши скляний кінчик, поставив її на тумбочку поряд з моїм ліжком.

З ампули поповз темний газ. Я відчув незнайомий запах і за хвилину заснув.

— Ну от, зараз вам куди краще, чи не так? — промовив лікар, коли я розплющив очі. — І моє повідомлення вже не здається вам таким жахливим?

Таки справді мені стало ліпше, і я не відчував хвилювання, яке було перед тим. Лікар пояснив:

— Це подіяв газ. Він тамує усякий душевний біль. Тепер можна порозмовляти. Я багато мушу розповісти вам.

— Зачекайте, лікарю. Чи не можете ви показати мені бодай що-небудь, що підтвердило б ваші слова? Ви мені даруйте, але я досі не можу повірити, що все це правда.

— Я чудово вас розумію і прихопив із собою номер газети, де надруковано повідомлення про ваше пробудження.

Я взяв газету, глянув на дату: справді, рік 2107. Внизу лівої колонки була обведена червоним олівцем невелика замітка, за підписом «Кінолу».

— Кінолу — це ви?

— Ага.

— Як усе це дивно! А ви знаєте, лікарю, що я знайшов уламок метеорита?

— Авжеж, знаю. От із нього й почнемо. Боліди, які впали тут півтораста років тому, складалися з речовини, що характеризувалась особливим випромінюванням, яке присипляє людей. На ваше щастя, це випромінювання не шкодить здоров’ю. Навпаки, воно цілюще діє на організм. Воно викликає радіаційний сон і усуває захворювання, у виникненні й розвитку яких особливу роль відіграє надмірне збудження центральної нервової системи.

— Невже я міг проспати півтораста літ, не маючи й ріски в роті?

— На перший погляд це справді здається дивним, але згадайте, що в людини навіть під час звичайного сну життєдіяльність організму різко уповільнюється, зменшується інтенсивність фізіологічних процесів: газообміну, скорочень серця тощо. Під час же радіаційного сну, що його викликало випромінювання уламків, діяльність організму слабшає ще більше. У багато разів більше. В усіх органах відбувається сильне гальмування їхньої діяльності. Організм немовби завмирає, а випромінювання сприятливо діє на тіло людини, на її нервову систему. Життєдіяльність організму підтримується тільки за рахунок тих запасів, які були назбирані ним до спання. В нашому санаторії цим випромінюванням лікують багатьох хворих.

Кажучи це, Кінолу водночас уважно оглядав мене і щось вимірював за допомогою приладів, що стояли на столику біля постелі.

— Коли хочете, можете встати і трохи походити.

Ми вдвох підійшли до великого, майже на всю стіну, вікна. Перед будинком санаторію було розбито парк. Праворуч від нас виднілося велике кругле озеро.

— Це яма від Верхоянського метеорита, — сказав Кінолу. — Озеро дуже глибоке.

— Здається, зовсім недавно я ходив біля цієї ями, — сказав я задумливо.

До парку санаторію підступала дрімуча тайга. Та від бурелому, крізь який мені довелося пробиратися, шукаючи уламків, не залишилося й сліду. Час устиг залікувати величезний опік на поверхні планети.

Сто п’ятдесят років — строк навіть для історії немалий. Я спав, а життя в цей час ішло своєю ходою. Як і раніше, щоранку над землею вставало сонце, люди прокидались після недовгого сну і розпочинали свій звичайний трудовий день. Вони працювали — і змінювалось лице землі, мінялося їхнє життя, змінювались вони самі.

— Скажіть, — звернувся я до Кінолу, — який же тепер у Радянському Союзі суспільний лад?

— Комунізм, — відповів він. — І не тільки у вас на Батьківщині, а на всій земній кулі.