Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

у вару, коли його сильним ударом розбивають на шматки. Камінь гарно переливався червонуватим кольором, але коли я глянув крізь нього на хмари, він раптом став голубий. Камінь пропускав крізь себе лише голубі промені, а відбивав червоні. Я знову й знову підносив камінь до очей — колір його так само змінювався.

Мені ніколи раніше не випадало займатися ні мінералогією, ні геологією, і тепер я вельми пошкодував про це. Колись я випадково потрапив до мінералогічного музею і зараз пригадав, що бачив там один невеликий, з горошину, камінь, здається олександрит, що ставав то червонавий, то синюватий, залежно від того, за якого освітлення його роздивлялися — за природного чи за штучного. Але це було зовсім не те, що я спостерігав тепер.

Помаленьку розхитуючи камінець, я витяг його із шматка дерева. Метеорит чи ні? Якщо так, то починає справджуватись моя гіпотеза… Невже не метеорит? Але звідки ж іще взятися такому каменеві у стовбурі модрини, як не від вибуху боліда? Камінь міг встромитися в стовбур, тільки падаючи з неба. Чи, може, його загнала в стовбур людина? Ні, останнє неймовірно — камінь, як видно з усього, коштовний або напівкоштовний. Знайти б ще отакий камінь, і ні в кого не лишилося б сумнівів, що це справжній метеорит. Ще один! Я зловив себе на тому, що хвилююся, як усякий дослідник, коли в його руках кінчик нитки, — досить потягти за нього, і клубок розплутається.

Я сховав і уламок, і шматок дерева в сумку і рішуче попрямував далі на південний захід.

Слідом за спаленим лісом почався той самий бурелом, який ми сьогодні вранці спостерігали з вертольота. Виходить, я відійшов досить далеко від ями.

Я через силу просувався вперед, аж доки Підійшов до невисокої сопки, коло підніжжя якої, наче сірники, були навалені одне на одного дерева.

Під деревами на схилі сопки я помітив якийсь отвір у землі. Лігво? Але чому ж воно так високо? Майже бігцем кинувся я до загадкової дірки. Дух перехопило мені від радощів, коли я переліз через хаотичну купу звалених дерев. Це був не простий отвір, — земля навколо нього була розплавлена і обпалена, мов хтось тицьнув у схил сопки товстою розпеченою болванкою. Сумнівів бути не могло: сюди потрапив великий уламок, і лежить він там, усередині пагорба.

Чіпляючись за сучки, я дістався до самісінького отвору, засунув туди голову і поповз уперед.

Хід різко поширшав. Я опинився у невеликій печері і тут же скрикнув від захоплення.

В глибині печери світився, переливаючись усіма барвами веселки, великий камінь, незвичайний з виду. Грайливі хвилі світла — голубого, зеленого, червоного — перебігали від одного його краю до іншого. Чисті тони райдужних хвиль, їхнє повільне погойдування можна було порівняти лише з полярним сяйвом.

Я став уважно роздивлятись уламок. Він був завбільшки з велику диню і мав таку ж довгасту форму. Поверхня його була гладенька і блискуча, мов відполірована. Вражений і зачарований цим небаченим видовиськом, я кілька хвилин, не відводячи очей, милувався каменем. Тепер моя гіпотеза була доведена. Я мав два уламки. Я добув з польової сумки свій перший уламок — дивно, він не світився….

Зачудований, я підніс його до сяючого веселкою великого каменя, і в ту мить, коли вони зіткнулися, по маленькому шматку також забігали вузькі райдужні смужечки. Вони перебігали так часто, що ряхтіло в очах. Тільки-но я забрав маленький уламок, як він перестав світитися, притулив до великого — засяяв знову.

Так ось у чім річ! Це вже щось знайоме: для того щоб уламки боліда світились, треба, щоб їхня маса була більша за якусь критичну. Щось на зразок ланцюгової реакції у шматку урану.

Коли врешті вляглося хвилювання, викликане коштовною знахідкою, я відчув, що стомився. Я відвик довго ходити. В мене мліли ноги, кров шугала в скроні, сіпались повіки. В маленькій печері було тепло й затишно, райдужні смуги світла одна за одною перебігали по склепінню печери. Я відчув, що мушу бодай трохи відпочити, бо інакше не дійду назад до ями. Мене опанувала солодка дрімота.

Вже засинаючи, я подумав, що Ілля Петрович, напевне, почав турбуватися про мене, що слід би вертати назад, але я не зміг перебороти втому і поринув у сон…

Розділ перший
ТАЄМНИЦЯ МЕТЕОРИТА

Сон минув без сновидінь. Розплющивши очі, я побачив над собою рівну білу стелю. Позад мене хтось тихо сказав:

— Здається, прокинувся…

Я озирнувся. Двоє лікарів у білих халатах і шапочках пильно стежили за кожним моїм рухом.

Спросоння я не міг зрозуміти, що сталося. Все тіло боляче нило, ніби мене жорстоко побили. Права рука задерев’яніла і не рухалась. Я знову припав до подушки.

Лікар із смуглявим, мов у цигана, обличчям нагнувся наді мною і тихо спитав:

— Як ви себе почуваєте, Олександре Олександровичу?

— Нічого. Де я?

— У Верхоянському санаторії. Не хвилюйтесь, днів за два-три ви будете цілком здорові…

— Що зі мною?

Лікар зам’явся, очевидно, старанно підбираючи слова для відповіді.

— Нічого страшного. Зараз уже нема ніякої небезпеки. Вам не можна багато говорити.

Другий лікар непомітно вийшов з кімнати і скоро повернувся з тарілкою паруючого бульйону на підносі. Тільки тепер я відчув, як я зголоднів, і жадібно з’їв бульйон.

Наступні два дні я лежав у напівзабутті. Щоразу, розплющуючи очі, я бачив перед собою лікарів, які чергували біля моєї постелі. Лише третього дня я остаточно прийшов до тямку.

— Ви повідомили про мене в експедицію Брадова? — спитав я в лікаря, що був схожий на цигана.

— Ні. Ми