Владлен Олексійович Суслов - Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов

Під ногами Лугового і Єлізарова шурхотіла галька. Сонце ледь пробивалося на алею крізь густе листя каштанів. Працьовито гули волохаті бджоли. На різні голоси виспівували пташки. Дзюркотів фонтан.

— Оце і є хірургічне відділення, — показав Луговий на будинок з великими вікнами. — На другому поверсі — терапія. Там працює Марина.

— Дивись. Ось і вона! — сказав комісар, помітивши в одному вікні жінку в ясно-синьому костюмі.

Жінка теж побачила їх, махнула рукою — мовляв, зараз спущусь.

— Здрастуйте, Кириле Романовичу! Від вас і від мого Андрія нікуди не сховаєшся, — пожартувала вона. — Ви до нас, звичайно, у якійсь справі? Трапилося що-небудь?.. — занепокоїлась Марина Тихонівна, пильно вдивляючись в стурбоване обличчя свого чоловіка.

— Вночі злочинці поранили одного нашого співробітника…

— Так ви до нього? Здається, він на другому поверсі. Коли на тебе чекати, Андрійку?

— Сам не знаю. Обідайте без мене. До речі, біля воріт наша машина. Почекай трохи, підвеземо. У тебе ж скінчилось чергування?

— Щойно змінилась.

… Накинувши халати, Луговий і Єлізаров зайшли в кабінет завідуючого відділенням.

— На жаль, особливого покращення немає, — розвів руками лікар. — Мобілізували, так би мовити, всю медицину…

Він провів гостей до виходу і тут згадав:

— Хворий марить і часто повторює одне слово — Буратіно… Може, це щось вам підкаже?..

— Андрію, — звернулась Марина до чоловіка, коли рушила машина, — коли ж ти звільнишся? Ми ж збиралися в театр…

— Нічого не поробиш, доведеться відкласти. Думаю, що Лопе де Вега не буде на нас ображатись, — пожартував він. — Хоча, правду кажучи, дуже кортить ще раз подивитись «Фуенте овехуна»… Чудова річ!

— Все це так, — усміхнулася Марина Тихонівна. — Але на цей раз, бачу, доведеться обійтись без Лопе де Вега.

— Ти розумієш, я…

— Не треба пояснювати, Андрію. Що ж зробиш… Підемо колись іншим разом. До того ж я втомилася після чергування — цілу ніч провела біля хворої з набряком легенів… Та й Наталю треба виряджати в табір.

— Хороша у вас дружина, Андрію Остаповичу, — обізвався шофер-сержант, коли Марина Тихонівна вийшла. — Розуміє нашу роботу. От зі мною, скажу вам, була історія. Друг у мене є — Гриша Клочко. Разом в армії служили. Він на заводі слюсарем-шаблонником… Може, доводилося читати в газетах про їхню бригаду комуністичної праці?

— Ваш товариш на станкобудівному працює? — спитав Луговий.

— Еге ж.

— А ви, Андрію Остаповичу, звідки знаєте? — здивувався Єлізаров.

— На станкобудівному учнем токаря починав. Все, що пишуть в газетах про мій завод, читаю.

— Так ось у минулому році, — вів далі сержант, — Гриша одержав окрему двокімнатну квартиру в новому будинку на Індустріальній вулиці. Як заведено, вирішив улаштувати новосілля. Прибіг, спитав, коли я вільний від чергування: дуже хотілося йому, щоб я теж був. Купили ми з Галею подарунок, одягнулись святково. Вийшли за ворота, а тут мене кличуть. Обертаюсь — парубійко на мотоциклі з нашої автобази. Зупинився, чекаю на нього. Під'їжджає він і говорить: «Негайно в гараж. Твій напарник захворів…» Моя Галя як накинеться на нього. «Ні вдень, ні вночі спокою не даєте! В гості н то не сходиш по-людськи!» Він, бідолаха, навіть розгубився: «Я, — каже, — не винний, мене начальник послав». А вона не відступає, за мене взялась. Та я не став слухати, сів у коляску і — бувай здорова…

— А зараз як? — поцікавився Луговий.

— Тепер зовсім інша справа. Перевиховалась, зрозуміла, що таке міліцейська служба… Ну ж який непутящий хлопчина! — розгнівано вигукнув сержант, різко повертаючи руль. — Перед самісіньким носом перебігає. Був би час, зловив би отакого та й в школу.

Комісар втомлено заплющив очі. Здавалося, що він задрімав.

— Андрію Остаповичу, — раптом обернувся він, — як вам здається — чого Щербина згадує про Буратіно?

— У нього синок шести років, Олешко. Втішний такий карапуз. Очі чорні-чорні, як у батька.

Андрій Остапович зітхнув.

— Шкода товариша Щербину, — зітхнув і сержант. — Хороша людина… Скромна, ввічлива… Я разом з ним в секції боксу тренувався.

Швидко піднявшись сходами, Луговий увійшов до себе в кабінет. На столі лежав великий жовтий конверт з державтоінспекції. З наявних у ньому облікових карток було видно, що одна з автомашин — ГАЗ-69 ПА 54–21 належала телевізійній студії. «Москвич» ГІВ 54–21 — автодорожному інститутові, «Волга» ГІБ 54–21 — поліклініці Московського району… Але в жодній з семи карток, що лежали перед Луговим, не значилося «Победи» номер 54–21. З'ясувавши, що останнім часом у місті або в сусідніх областях випадків крадіжки автомашин не зареєстровано, Андрій Остапович запросив майора Кульбича.

Вони вирішили, що перш за все треба знайти автомашину. Перевірку призначили на дванадцяту годину дня одночасно у всіх семи гаражах. Луговий підкреслив, що під час огляду особливу увагу треба звернути на багажники, бо в них могли залишитися важливі речові докази: клапті рогожі, в яку був запакований тюк ратину, фабричні ярлики.

Коли план першорядних заходів був складений, Кульбич сказав:

— В мене, товаришу підполковник, виникають сумніви… Чи не помилився дружинник в номері і марці машини?.. Адже на підставі карток «Победи» під цим номером в місті і нашій області нема.

— Не думаю. Дружинники в один голос заявляють, що бачили «Победу».

— А чи не здається вам, — замислено мовив Кульбич, — що злочинці дістали десь номер і поставили на свою машину? Пам'ятаєте, в минулому році…