Владлен Олексійович Суслов - Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Валідол? — спитав Тетеря.
— Валідол мені вже не допомагає. Корвалол це… Ой-ой-ой…
— Я в метушні трубочку з валідолом загубив, — поскаржився Тетеря. — Чи не змогли б ви мене виручити?
Хазяїн незадоволено поморщився і буркнув, що цукру в домі немає, а ліки грошей коштують. Сховав пляшечку в комод і замкнув шухляду на ключ.
«Жмикрут! — з ненавистю подумав Тетеря. — В могилі однією ногою стоїть, а все йому мало».
— Вважай, що трьох тисяч як не було… — зітхнув Жора. — І один аллах знає, чим ця карусель скінчиться… Ой! — ляснув він себе по лобі. — Сувій драп-велюру в машині! Ходімо, — штовхнув він під бік Тетерю. — Сам не притягну.
Вони вийшли.
— Де ти, Серього, підчепив цього рудого? — гидливо спитав старий. — Якийсь розбишака! Вперше бачить мене і вже ліки канючить. Та й другий, видно, пройдисвіт.
— Досить, Матвійовичу. Хлопці вони путні. Рудий — це Тетеря, Петро Борисович. Потрібна людина. Через нього ратин дістаємо — разом з Поніманським працює. А другий — Жора Чистяков. Машиною нас забезпечує.
— Поніманський — сердечна людина, не рівня їм. В четвер був. Винця приніс і закуски стільки, що я три дні навіть у магазин не ходив… А як метикує в нашій кравецькій справі! Дай боже йому здоров'я! Ще Бабченко Яша хороший чоловік. Шкода його…
— Не каркай… Розкаркався! Пальт поки що не ший… Міліція на ногах… Скільки готових?
— Сім… Та двоє покроїв…
— Знайдеш, куди товар сховати, поки все утихомириться?
— Є надійне місце.
Відхекуючись і крекчучи, Чистяков і Тетеря внесли тюк у кімнату і кинули на підлогу.
— Матвійовичу, поки хлопці тут, можемо допомогти… Куди нести?
— Ні-ні-ні… Я вже якось сам, по-старечому, потихесеньку… Який це тайник, коли ти, Серього, знатимеш, та Жора, та цей, — тицьнув він жовтим кістлявим пальцем на Тетерю.
— Справа твоя. Я хотів допомогти без будь-якої підступної думки…
— Чужа душа — темний ліс… Забереться вночі хто-небудь з вас, цюкне мене по макітрі… А так з мене хоч десять викройок зроби, не скажу…
— Навіщо ти нам здався з усіма своїми тельбухами! — злісно зареготав Жора. — Подумаєш, велика цяця!
Хазяїн образився. Тягнучи худі, наче патики, ноги, він пішов у другу кімнату, гучно хряпнувши дверима.
— Жоро, хто тебе за язик смикає! — розсердився Чернушкін. — З дурного розуму образив людину, а якби не він, куди б машину поставили? Куди б ратин сховали? Талалайка!
— Даремно ви кричите, — заступився Тетеря. — Жора одразу розкусив цього скупердягу. В нього снігу взимку не випросиш. З бандитів нас вважає… Носиться із своєю схованкою, як курка з яйцем. А в самого, мабуть, п'ятака за душею немає. Гляньте н увесь цей мотлох! А сорочка? Латка на латці…
— Що ви обидва знаєте? До революції він купцем першої гільдії був. За Радянської влади його добре трусонули, та золото, впевнений, залишилось, грошенята водяться… Не дивіться, що ходить у старих пантофлях та засмальцьованій жилетці…
— Звідки мені було знати, що він такий уразливий? — виправдовувався Жора. — Ось ви мене лаєте, а мені хоч би що…
— Досить патякати! Піду спробую умовити… Язик відсохне, поки з ним домовишся.
Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті.
«Чим усе це скінчиться? — мучився він. — Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, — заскреготав він зубами. — Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…»
— Чого крокуєш, мов на параді? — долинув наче здалеку голос хазяїна. — Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось.
Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна:
— Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… — і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся.
Чистяков схопився, очманіло заблимав очима:
— Що таке? Що трапилось?
— Не горлай! — цикнув Карпо Матвійович. — Забрався з ножищами на тахту ще й горлає…
— Можна подзвонити Поніманському, — запропонував Тетеря. — Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова.
— Навіщо Поніманському? — втрутився в розмову Чистяков. — Адже в Яшкових сусідів телефон…
— Номер знаєш? — пожвавішав Чернушкін.
— Десь є! — пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. — У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79.
— Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? — спитав Чернушкін.
— За рогом. Поряд з аптекою…
— Давай, Жоро! Тільки гляди…
— Не вчіть, не маленький. Не вперше…
— Зажди, — підступив Чернушкін і щось зашепотів.
— Ясно. — Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. — У мене ні копійки, — і на підтвердження своїх слів вивернув кишені.
Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети.
— А коли номер зіб'ється або не той наберу?
— Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді…
Чистяков лише рукою махнув і вийшов.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов», після закриття браузера.
