Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

подобається, а зараз тривога, тому “подобається” Сура слід вважати за наказ.

Розумієте, до чого треба очманіти, щоб такі думки бралися в голову?

— А, пацан! — сказав Федя. — Тримай цукерку.

Він витяг із правої кишені карамельку “Казка”. На обгортці худий рожевий кіт із чорним бантиком на шиї й чорними лапами. Всередині — справжня цукерка. Я розгорнув її, але не їв. Купили вони цукерок усе-таки! Навіщо?! От чортівня!

А Суру я забув розповісти про цукерки!

— Це вам, Тамаро Юхимівно, — сказав Федя і подав їй таку саму цукерку. — Вам… прошу вас… — пригощайтеся. — Він обійшов усі віконця, всі йому дякували.

Минуло вже десять хвилин, проте я звідси йти не збирався.

— Ті-тонько Тамаро Юхимівно, — забелькотав я, — ось погляньте, зіпсував. — І показав їй зім’яту листівку.

— То візьми іншу, ціна три копійки, — почув я.

Почув. Обличчя Тамари Юхимівни я не бачив, бо дивився на Федю, а він дістав із лівої кишені цукерку і вправно кинув її на стіл начальникові відділення:

— Вгощайтеся, товаришу начальник!.. І ви, будь ласка! — Це вже старшому телеграфістові. — І вам одну. — Він звертався до дівчини, яка подавала телеграму, і простяг їй цукерку знову з правої кишені… — Я сьогодні деньнародженець, вгощайтеся!

— Ті-тонько, у мене грошей більше немає, — з жахом гудів я в цей час, бо був певен: цукерки з правої кишені отруєні.

І я не міг закричати: “Не їжте!” Мені й досі соромно, коли згадую ту мить. Мені, бовдуру, здавалося важливішим спіймати шпигуна, ніж врятувати людей…

— Тітонько, дайте тоді цуке-е-ерку…

Та пізно, пізно! Вона вже хрумтіла тією карамелькою, а папірець із рожевим котом, акуратно розгладжений, красувався під склом на її столі.

— Он ти який! — сказала Тамара Юхимівна. — Які нахабні тепер діти, просто жах! Ви чули, Федечко?

Всі втупилися в мене очима, лише огрядний телеграфіст стукотів на своєму апараті. Федя обмахувався конвертами, як віялом.

— Любиш солоденьке, так? Ти ж своєї ще не з’їв, ласун… — Він придивлявся до мене дуже пильно.

Я почав задкувати до дверей, бурмочучи:

— Симці, по-справедливості… Одну мені — одну їй… Сестрі, Симці… — Без будь-яких зусиль я враз став схожий на жалюгідне нещасне створіння.

Дівчина, що подавала телеграму, почервоніла — їй було соромно за мене. Федя сказав:

— Тримай, сімейна людино, гоп-ля!

Я не поворухнувся, і цукерка (з правої кишені) впала на лінолеум.

Цієї миті я відчув, що телеграфіст, не підводячи голови і нічого не говорячи, подав Феді знак. І відразу ж зі мною сталося щось страшне: немовби мене проковтнуло щось величезне і я помер, але тільки на секунду чи дві. Величезне виплюнуло мене. Цукерка ще лежала на чистому квадраті лінолеуму, між мною й гітаристом, і він дивився на мене неначе з переляком.

Хтось промовив: “Дуже нервова дитина”. Дівчина хотіла підняти цукерку, та Федя нагнувся сам, поклав цукерку мені в руку й легенько підштовхнув мене до дверей. Бом! — грюкнули двері.

Я стояв на тротуарі, мокрий від хвилювання, як ломовик.

А за склом пошти уже всі рухали щелепами, жували кляті цукерки. Навіть огрядний телеграфіст — я бачив, як він кинув карамельку за щоку.

Вони жваво розмовляли. Хтось показав пальцем, що я стою за вікном, і я зірвався з місця й подався до Сурена Давидовича.

Подвійна обгортка

Стьопка не повернувся. У зброярні Валерка чистив малокаліберний пістолет. Сурен Давидович голився, примостившись на своїй койці під віконцем, у глибині комірчини.

— Гітарист роздає отруєні цукерки! — випалив я. — Ось!

Сур вимкнув бритву.

— Оці цукерки? Чому ж вони отруєні? Он водичка, напийся….

Правда, я страшенно хотів пити. Ковтнув, поперхнувся. Валерка враз стусонув мене між лопатки.

— Відчепися, рудобровкін! — гримнув я. — На пошту він прийшов і роздає цукерки. У правій кишені отруєні, а в лівій — не знаю.

— Знову пошта? Сьогодні занадто багато пошти. — Сур узяв розгорнуту цукерку, оглянув. — Ти кажеш, отруєні? Тоді отруту підмішали просто на фабриці. Диви-но, поверхня карамельки зовсім гладенька. Тепер оглянемо другу. — Він почав розгортати цукерку і засміявся: — Лесику, Лесику! Ти гарячка, а не слідопит… — Сур зняв одного рожевого кота, а під ним самовдоволено рожевів другий, такий самий.

Валерка захихикав. Дурневі було зрозуміло, що той, хто хотів отруїти, не загортав би цукерку в два однакові папірці.

— Кіт у чоботях, — сказав Сур. — Автомат на фабриці випадково обгорнув двічі.

Ох який же я телепень!.. Я неймовірно зрадів і трохи розізлився. Що цукерки не отруєні і Тамара Юхимівна та інші будуть жити — це чудово. Але навіщо він роздавав цукерки? Коли б отруєні, тоді зрозуміло… А звичайні? Чи, може, він переплутав кишені і своїм дав отруєні, а чужим — і мені теж — хороші? Але ж я, я, слідопит!.. У цукерковій обгортці не зміг розібратися. Справді кіт у чоботях! А я все думав: чому намальовано кота з бантиком, а називається “Казка”? Чоботи погано намальовані — не то чорні лапи, не то чоботи. “Попався б мені цей художник!..” — думав я, розповідаючи про події на пошті.

Я настирливо думав про невідомого художника, щоб не згадувати про те, як я помирав. Про це я не розповів, а решту виклав із подробицями. Валерка витріщав на мене очі й ойкав — очевидно, Сур пояснив йому дещо, поки мене не було.

Сур записав моє донесення у блокнот. Потицяв олівцем у аркуш:

— Із правої