Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

двері, очі так і світилися в темному коридорі. Я заспішив. Швиденько розповів, як шофер упав біля пня. Сурен Давидович повернувся до мене:

— Що-о? Теж схопився за серце?

— І ще впав. Це не все, Сурене Давидовичу!

— Он як, не все… — пробурмотів він. — Розказуй, Лесику, розказуй.

Я розказував і мені ставало дедалі страшніше. В лісопарку я на чверть — де там, на десяту так не боявся. Там ми були разом. А де зараз Стьопка? Я боявся, страх як боявся.

Коли я скінчив, Сур пробурчав:

— Незрозуміла історія… Особисто у мене Кисельов викликав симпатію.

— Федя? Ще б пак! — сказав я. — А тепер бачите, що виходить!

— Поки що бачу мало. Пень був дуже важкий, кажеш? — Він скосив очі на двері, звідкіля чулися постріли, і тоді я збагнув…

— Зброя в ньому, а в хустці патрони! — закричав я. — Сурене Давидовичу! А на шиї автомат, на шнурі від гітари!

— Лесику, не поспішай. Зброя? — Він вів мене за плече до зброярні. — Шпигунам нема чого ховати зброю. Я навіть гадаю, що шпигуну просто не потрібна зброя. Пістолетик, можливо. Але маленький, маленький. Бандит, грабіжник — інша річ.

— Шпигун і без зброї? Що ви, Сурене Давидовичу! Завжди пишуть: безшумний пістолет, авторучка-пістолет…

— Авторучка — зрозуміло, — казав Сур, заходячи в зброярню. — Маленький предмет, сховати можна. На тілі зберігається. Навіщо повний пень зброї? Через пень-колоду… Де мій блокнот? Ось мій блокнот. Сядь, Лесику. Я думаю, Що шпигунові зовсім не потрібен пістолет. Шпигун, який вистрілив хоч раз, уже небіжчик… Збігай, будь ласка, і запроси сюди Валерика.

Валерка не дуже зрадів, що його покликали. Він корегував постріли дорослих хлопців, покрикував гордим голосом. Вони теж покрикували: Валерка плутав, де чия мішень. Він зітхнув і побіг за мною, питаючи:

— А що? Тривога? Оце так!

Сур уже написав записку. Він сказав:

— Валерику, час дорогий. Лесик усе розповість тобі потім, тільки не дорогою. Так? (Я кивнув). Так. Ось що я написав заступнику начальника міліції капітанові Рубченку: “Дорогий Павле Остаповичу! Ти знаєш, я через хворобу не можу вийти “на поверхню”. Дуже тебе прошу: зайди до мене в тир, негайно. Не зволікай, будь ласка. Твій Сурен”. Валерику, біжи. Якщо немає дяді Павла, передай записку майорові. Якщо немає обох — черговому по відділу. Запам’ятав? Ти ж, Лесику, шукай Степана. Маєш на це півгодини… ні, двадцять хвилин. А ти, Валерику, передай записку і відразу ж повертайся.

Він глянув на нас і, щоб підбадьорити, додав:

— Гвардія вмирає, але не здається. Бі-ігом, ар-рш!

Ми починаємо діяти

Ми вискочили “на поверхню” і припустили дворами. Що я міг устигнути за двадцять хвилин? Пробігти вулицями та заглянути на пошту. Міліція тут же поруч. (Пошта виходить на проспект, а міліція — на вулицю Леніна, але двір у них спільний разом з універмагом та хімчисткою).

У нас є правила, як діяти під час “тривоги”. Сьогодні я оголосив її, а взагалі міг оголосити кожний, від Сура до наймолодшого, тобто Валерика. Сурен Давидович ніколи не наказував, його й так слухали, але завжди обговорювали, як краще зробити те чи те. Коли ж оголошувалася тривога, суперечки-розмови кінчалися. Сур ставав командиром. Мені було наказано за двадцять хвилин розшукати Стьопку, а Валерці — передати записку й повернутися. Отже, я не повинен заглядати в міліцію, хоч Стьопка, певно ж, постарався навести міліцію на слід. І Валерка даремно поглядав на мене, довелося йому йти самому. Я подивився, як він нерішуче підіймається на ґанок, а сам побіг далі. На розі зупинився, пригладив чуба. Здавалося, всі наскрізь бачать, чого я йду на пошту.

…Сонце тепер світило уздовж вулиці, мені в обличчя. Хтось визирав із вікна математичного кабінету на третьому поверсі школи. Дивно було думати, що зараз мене видно з цього вікна, точнісінько так, як було видно Федю-гітариста й інших дві години тому. Тільки я йшов до школи обличчям, а не спиною, як поштарі, і Федя не сидів на східцях.

Грюкнули скляні двері. Запахло сургучем, штемпельною фарбою-нормальний запах пошти. Я змусив себе не задивлятися на тих двох, що хапалися за серце. Заклав руки в кишені й оглядався, ніби хочу купити марку.

Людей було мало, по одному біля кожного віконця. Стьопки не було. Справді-бо, на біса йому ця пошта. Хтось оглянувся на мене. Довелося для конспірації купити листівку за три копійки. Від бар’єра я побачив, що обидва поштарі на місцях: один сидів за столиком із табличкою “Начальник відділення зв’язку”, другий працював за апаратом, що тріскотів, як кулемет. Поряд із віконцем, де продавали листівки, висіло оголошення, написане червоним олівцем: “Оголошення!!! До 16.00 сьогодні міжміський телефон не працюватиме — лінію поставлено на вимірювання”. “Як вони її вимірюватимуть, ту лінію? І як її можна “поставити?” — подумав я, взяв свою листівку, і тут мені назустріч відчинилися двері й увійшов Федя-гітарист. Листівка вислизнула у мене з рук і відлетіла в куток, до урни…

Я не поспішав підняти листівку. Носком черевика загнав її під урну і, крекчучи, почав вивуджувати, зім’яв, звичайно. А Федя з своєю невідразливою усмішкою, присунувся до віконця й попрохав своїм чудовим баритоном:

— Тамаро Юхимівно, півдесяточка конвертів авіа дайте щедрою рукою!

Та, певно ж, заусміхалася. Я підібрав листівку і з придуркуватим виглядом почав підходити до усміхненої Тамари Юхимівни, а Федя, ставши в граціозній позі, заливався далі:

— Погода — душа співає, а ви тут сидите, не жалієте своєї молодості… — і всякі такі нісенітниці.

Аж дивно, як швидко я його зненавидів. Дві години тому я дивився на нього із захопленням, — аякже, Федір Кисельов, перша гітара в місті, тьху ти! Сур щойно сказав, що Кисельов йому