Віктор Васильович Савченко - Тільки мить, Віктор Васильович Савченко

психічний стан краще виказує спина, ніж лице. Зараз — він був у тому певен — на обличчі учасників зібрання годі було помітити хвилювання. А проте чимало з них хвилювалося. Йому від цього відкриття навіть одлягло від серця.

— Ну ж бо, товариші, — закликав Адамчук із місця. — Що ж ми отак сидітимемо й мовчатимемо? За нас цього питання ніхто не вирішить.

— А й справді, колеги, — подав голос і водночас підніс руку, прохаючи слова, хтось із першого ряду.

Чумак бачив тільки п’ятачок його засмаглої і від того схожої на перепічку лисини, по краях якої купками сірого попелу тулилося волосся.

Чоловік попрямував до трибуни.

— Чого там, — почав він. — Енергетична проблема зараз стоїть дуже гостро. Не від доброго життя ми повертаємося до вітряків і геліоенергетики…

Чоловік довго розводився про проблеми енергетичного голоду. В його голосі було щось вуркотливе.

— Я гадаю, резерви слід шукати в темах, які безпосередньо не стосуються енергетичного палива. Чого там…

Останнє прозвучало як “чого там панькатися з тими, хто…”

— Надто загально, — обізвався головуючий. — Не могли б ви щось конкретніше запропонувати?

— Ні, ну… — Очі чоловіка на трибуні раптом заіскрилися й забігали; він ніби шукав, на кому зупинитися.

Але досвідчений головуючий упевнено заганяв його в куток:

— Ви дуже переконливо підвели підґрунтя під проблему, яку ми сьогодні мусимо розв’язати. То скажіть, які саме теми ви маєте на увазі, товаришу Мурченко?

Очі чоловіка на трибуні раптом подивилися кожне в інший бік: праве — у прочинене вікно, ліве — на двері, що були далеченько від трибуни. Він ніби зіщулився, і від того його вуха, здавалося, притислись до голови.

— Та чого там… — пробурмотів чоловік не дуже впевнено. — Є в нас такі теми. Ну хоча б тематика сектора палеонтології… — сказав і пішов з трибуни.

Чумак хоч і знав, що його не обминуть на цій вченій раді, але не сподівався, що почнуть саме з нього. Власне, коли б не головуючий, Мурченко тільки спровокував би розмову, як часто те робив, і про сектор згадав би хтось інший. Мурченко був досвідченим демагогом і сьогодні, мабуть, уперше підчепився на власний гачок. Незважаючи на серйозність ситуації, дехто (із тих, хто добре знав Мурченка) навіть хихикнув. Самому ж Чумакові було не до веселощів. Якщо гроші з його теми заберуть, то й сам він, і його підлеглі перейдуть у відділ Васька Мурченка, як найближчий за тематикою, у відділ людини, яка капостила Чумакові, де тільки могла, бо не годна була пробачити йому докторського ступеня, на який сама не спромоглася. Тим часом головуючий, підвівшись, сказав:

— Які ще будуть думки?

Належало б виступити Чумакові, дехто з учасників зібрання навіть озирнувся в його бік, але він, захоплений зненацька, не знав, що й казати. Перед лицем проблеми, яку змалював Васько Мурченко, все, що б він зараз не говорив, звучало б як виправдовування чи випрохування поблажки. Мирослав Петрович навіть забув про щоденник Заміховського.

— Дозвольте… — пролунав голос із середини залу. — Зважаючи, що розуміти під резервом, — провадив далі чоловік, уже з трибуни, — фундаментальні дослідження, які цієї миті не дають прибутку, чи безуспішні роботи над актуальною темою… Як на мене, то ті двадцять тисяч на рік, що за них виконуються роботи в секторі палеонтології, — краплина в морі. Становища вони не виправлять. А науковий доробок сектора, скажу вам чесно, дуже вагомий…

— Кому він потрібен, той науковий доробок? — подав голос Мурченко.

Промовець якусь мить дивився в залу, ніби силкувався пригадати, де він уже бачив цю компанію. На його тлустому обличчі з мішками під очима майнула хитрувата стареча посмішка…

— А кому потрібне те, що робите ви, товаришу Мурченко? Не минуло й місяця, як я рецензував ваш звіт. Маю сказати, що… — Чоловік на мить завагався, а тоді мовив рішуче: — Що між тим, як ви розумієте проблему, і тим, що ви робите для її розв’язання, немає відповідності. Складається враження, що маємо справу з двома людьми — один палкий ентузіаст, другий — науковець, неспроможний…

У залі настало пожвавлення.

— Ні, ну… — знову подав голос Васько, в якому вчувалося обурення.

— Не перебивайте, — зупинив його Адамчук. — У нас тут учена рада, а не вечірка, де кожний балакає, коли йому заманеться. Говоріть далі, Максиме Семеновичу.

— Та я, власне, тільки хотів сказати, щоб до цього питання підходили творчо. Бо за подібних ситуацій, як знаю з досвіду, завжди знайдуться охочі скористатися попутним струменем, щоб урвати шмат, підім’яти когось під себе, і все це під знаком уболівання за проблему.

Промовець спустився з трибуни. Чумакові здалося, що Максим Семенович, перед тим як сісти, підбадьорливо йому всміхнувся. На мить він відчув співчуття до цього чоловіка, який уже багато років сумлінно обробляє наукову ниву, проте так і не зібрав доброго врожаю. Чи, може, та нива була вже визбирана до нього іншими, чи самого старання було замало, а тільки в свої шістдесят п’ять Куля залишився один серед великого поля, на якому було більше каміння, аніж чорнозему.

Тим часом до столу головуючого підійшов ще один промовець — невисокий чоловік із чорними вусиками в темно-сірому двобортному костюмі.

— Товариство, — почав він звучним голосом, — як слушно сказав товариш Мурченко… — А далі, майже слово в слово, переповів виступ Мурченка, без упину потираючи руки, ніби в залі стояв мороз. Руки в нього були довгі, а кисті широкі з короткими міцними пальцями. Попри елегантний костюм і сніжно-білі манжети, в постаті чоловіка було щось штучне. Скоро Чумак збагнув: промовець когось копіює. Його стереотип, либонь, був родом із Англії, де від постійної холодної вільгості мерзнуть кінцівки.

Чумак не раз слухав виступи цього чоловіка, але тільки зараз збагнув, що той ще ніколи не висловив власної думки, а лише повторював, у кращому випадку трохи розвивав думки тих, хто виступав до нього… Чоловік не любив трибуни, він походжав між переднім рядом і столом головуючого, ледь горблячись, — так, мабуть, горбився житель туманного острова, якого