Наталія Іванівна Околітенко - Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко

Яка таємниця пов’язана із вбивством маляра, котрий тут жив? Що думав він, що відчував, коли на нього війнуло нескінченністю з «чорної діри» небуття, коли клубочок часу й простору, обмежений його свідомістю, щось зіштовхнуло в її пащеку? Смерть була наглою — отже, могутня гравітаційна хвиля енергії молодої ще людини виплеснулась у світ… Що далі з нею сталося?

Почало брати з-за плечей, але Ігор уже знав, як врятуватися від страху. Коли його з якогось дива потягло на біблійні сюжети, то варто обрати щось справді серйозне, з філософським підтекстом… наприклад, по-своєму осмислити тему вірності й зради, уособлену в Іуді й Петрі, або ж образ Понтія Пілата з його цинічним розумінням ситуації, або…

Та не встиг він торкнутися пензля, як одразу ж І забув про свої наміри: вранці не сходив з дива, роздивляючись свій черговий витвір.

На грубій мисці, з якої щойно так-сяк обтерто кров, — голова Іоана Хрестителя; ганчірка лежить поряд, на дубовому столі, абияк збитому з не дуже підігнаних дощок. Обличчя спокійне, і тільки в ледь зведених бровах відбились пережиті муки. Яке безглуздя! Голову нещасного викривача можновладної Іродіади поклали на коштовну тацю — то був сюжет із життя царствених осіб, і до нього належало дібрати відповідний антураж. Він знає це — звідки ж взялася полив’яна миска? «Побачимо, що мені ще примариться», — подумав Ігор, ловлячи себе на тому, що вже з нетерпінням чекає вечора.

Вдень він обстежував горище — високе, розділене на дві половини, з них, вочевидь, збиралися робити житлові приміщення («Це уже б шість було», — байдуже завважив Ігор). Тут, як і годилося, складали старий мотлох, і було його зовсім небагато: ще одна скриня, щедро прикрашена розписом та різьбою, кілька надбитих горщиків і дерев’яні граблі без зубців. Колись люди вміли цінувати вкладену в речі працю, та й своїм потребам не дуже давали волю.

Різьблену скриню Ігор вирішив стягти униз, а при нагоді то й забрати до Києва.

…Цієї ночі він малював стомлену пологами молоду жінку, що з ніжною грацією сповиває дитину в яслах, і дві рогаті голови корів, й старого дідугана, що спираючись на костур, розчиняє двері кошари, а з-за його плечей визирають інші діди. Низько над ними горітиме в небі хвостата зірка.

То мала бути велика картина, і малювати її належало не одну ніч; відірвавшись перевести подих, Ігор подумав, що страх для нього, як наркотик: на його вершині народжується щось таке, від чого усе, крім роботи, втрачає вагу; мабуть, в такому стані був Архімед, коли побачив занесений над собою меч.

«Не чіпайте моїх креслень», — прошепотів Ігор, жалкуючи, що не приготував собі келишка води. Він геть знесилився й водночас відчував, що неспроможний відірватись од мольберта.

— Пождіть! — гукнув хтось поряд, і низка червоних, цяток спалахнула перед Ігоревими очима.

Багряні відсвіти заметалися кімнатою, дзенькнуло скло, і, приголомшуючи гуркотом, зірвалося з мольберта полотно.

Ігор опритомнів від стуку у вікно: зіп’явшись на вузеньку призьбу, до нього добивалась жіночка, показуючи бідончик з молоком. Він зробив знак, що йде, й поволі рушив до дверей: ноги були немов чужі й дуже боліло праве плече, мабуть, падаючи, вдарився об грубку.

— О, то вас ніби з хреста зняли. Що з вами? Чого ви лежали на підлозі — взяли млості? Вам лікаря покликать?

— Не треба лікаря. Я трохи запрацювався, — буркнув Ігор, з нехіттю думаючи, що доведеться вступати в пояснення з цією в принципі дуже симпатичною особою.

— Хіба ж так можна? Молодий, файний хлоп — і морить себе. Здоров’я треба берегти, бо що порадує, коли його не буде? Випийте молочка… А в нас у клубі молодь збирається, й моя дочка туди прийде. Вона у мене співатиме, еге-е! Там не те що з Дрогобича та Стебника — з самого Львова приїздять, аби її послухати, радять до Києва посилати вчитись. Може, й ви підете? Порадите мені, чи треба посилать до Києва: людина ж ви освічена.

— Може, й піду.

Під скоромовку жіночки він встиг хлюпнути води в обличчя, випити склянку молока, і йому полегшало.

— Послухаю, як співає ваша дочка.

— Ну, а то чого ж його із дня у день сидіти на самоті? Весело ж буде!

Коли жінка пішла, він подумав, що лишився необстеженим останній закуток його володінь — комора біля вхідних дверей, де, як сказала попередня власниця, замість шафки можна було тримати різне начиння. Ключа від неї не було, та, потягнувши за клямку, Ігор легко відчинив двері.

Там стояла ще одна скриня — вже третя, й на неї жужмом було скинуто мальовані на полотні картини. Одну за одною Ігор брав їх і, внносячи на світло, жадібно роздивлявся.

Людина, що зосереджено прямує полем у зимових присмерках… Голова Іоана Хрестителя на полив’яній селянській мисці…

Останню — «Поклоніння волхвів» — було не завершено, і все ж таки чимось вона різнилася від тієї картини, що лежала, кинута з ночі, в кутку великої кімнати: на ній було вже намальовано хвостату зірку.

Та, придивившись, Ігор зрозумів, що то слід від крові.

Персі Мак-Грегорі повільно обертав тумблер на відеофоні, проглядаючи перед початком прийому затишний покій, влаштований на галереї, що тягнулася вздовж усього його будинку. Там ледь не впритул один до одного сиділи у кріслах, на канапках і звичайнісіньких стільцях його клієнти — у фокус потрапляло то одне, то інше обличчя, й Мак-Грегорі їх вивчав.

Що вони хочуть? Це можна сказати наперед. Приватний генограф Мак-Грегорі завдяки бурхливому фаховому успіхові набув аж надто вузької спеціалізації — потаємні родинні справи, «скелети у буфеті», які належало прибрати непомітно для сторонніх очей; знудившись одноманітністю завдань і психологічних колізій, які