Герхард Хольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт

Повернувся з роботи тато. Мама мерщiй розповiла йому про мої пошуки зеленi у льоху. Пiд час вечерi я був нiмий. Тато дивувався.

-- Що це ти. Альфонсе, повiсив носа? -- запитав вiн. -- Тому, що не знайшов зеленi у льоху?

Хотiв я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав i мовчки заходився знову бiля своєї тарiлки.

-- Певно, щось сталося, -- сказав тато до мами.

-- Неприємностi в школi? -- запитав вiн мене. Пiсля вечерi я завжди показую татовi свої зошити i щоденник.

Мою мовчанку вiн пояснив, мабуть, тим, що в якомусь iз моїх зошитiв стоїть четвiрка чи п'ятiрка[*]. [* Нiмецькi оцiнки "5" i "4" вiдповiдають нашим "1" i "2".]

-- Ну, розповiдай, -- пiдбадьорив мене тато.

Я нiби зовсiм знiтився i пробелькотiв:

-- Я... сьогоднi... ти знаєш... ну... одержав зауваження.

Тато вiдкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школi! Завжди з поведiнки у мене було "вiдмiнно" i лише iнколи "добре".

-- То, кажеш, зауваження. А чому? -- руба поставив питання тато.

-- Я... я пропустив чотири уроки i вчителя назвав твердолобим.

Мама злякано вiдсунулась iз своїм стiльцем назад. Вона спочатку не повiрила моїм словам.

-- Ти прогуляв i свого вчителя... -- затнулася вона, -- свого вчителя назвав твердолобим?

Я втупився в тарiлку i кивнув. Але цього менi було замало, i я додав:

-- А ще я плювався в класi i тепер менi хоч тiкай iз школи.

Я ще не договорив до кiнця, як тато грюкнув кулаком об стiл.

-- Неймовiрно! Ти поводишся у школi мов дикун!

Мама зблiдла. Вона лише сказала:

-- Що ти тiльки собi думаєш?

Я вже хотiв вигукнути:

"Та сьогоднi ж перше квiтня!" i "Гарно ж я вас пiддурив!", але не зважився. Тато й мама тим часом напосiлися на мене. Тато так стис менi руку, що аж заболiло. Я не мiг виправдатися -- вони жне давали менi й слова промовити.

-- Може, завтра ти назвеш i мене твердолобим? -- гнiвно запитав тато i ще дужче стис мою руку.

-- Марш спати! -- наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнiвається).

Мама виштовхнула мене в спальню i зачинила за мною дверi. Тепер можна б i засмiятись, адже я славно пожартував! Але менi було не до смiху. Засмiюсь, а тато почує i подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класi плювався, а тепер i над ним смiюся!

Через хвилину я знову пiшов до вiтальнi. Менi хотiлося все пояснити.

-- Я ж тiльки...

Тато зразу ж перепинив мене:

-- Не виправдовуйся, Альфонсе.

Мама теж додала:

-- I взагалi, чому ти досi не роздягся? Тебе ж вiдправили спати!

Грюкнули дверi, i менi довелося лягати спати. Потроху розлютився i я. Ну, коли так, то нiчого вам не скажу!

Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дiбрав. Лише почув, що менi треба дещо прикрутити гайки.

Спав я погано, а серед ночi й зовсiм прокинувся. Приснилося менi, начебто я плювався в кiмнатi, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та iншої зеленi. Не спалося, i я став думати про свiй першоквiтневий жарт. Тодi тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку i пiшов у вбиральню. Ввiмкнув свiтло й написав великими лiтерами таку цидулку:

"Зауваження, яке я нiбито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класi i прогуляв уроки, -- вигадка. Все це першоквiтневий жарт.

Ваш Альфонс".

Я поклав записку бiля дзеркала, де вранцi голиться тато, i задоволений пiшов спати. Вранцi я не побачив тата. Вiн пiшов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зi мною. Мама мовчки подала менi снiданок. Я мiркував собi: чи вони образилися на мене за той першоквiтневий жарт, чи вважають, що я справдi одержав зауваження i своєю запискою хочу викрутитися.

Другого квiтня вся наша сiм'я була якась сердита. Певно, так буває завжди пiсля справдi вдалого першоквiтневого жарту.

Мої пригоди на дорозi привидiв

Якось до нашого мiста приїхав мандрiвний атракцiон. Ми, хлопцi, тiльки й говорили, що про всiлякi розваги, але мама не пускала мене туди.

-- Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесi небезпечно, -- сказала вона.

Я розумiв, що найкраще пiти з татом, але в нього саме було якесь засiдання. Потай вiд мами тато дав менi марку[*]. [* Марка -- нiмецька грошова одиниця i монета, дорiвнює 100 пфенiгам.]

-- Тiльки не кажи мамi, -- шепнув вiн менi.

Коли я зiбрався йти, мама поклала менi в кишеню ще п'ятдесят пфенiгiв.

Нас було четверо: Ервiн, Петер, Бруно i я. Спочатку ми побiгали мiж наметами i каруселями.

-- Почнемо з чортового колеса, -- запропонував Ервiн. Менi не дуже хотiлось, бо в мене легко паморочиться голова.

-- Боїшся, Цiттербаке? -- спитали хлопцi.

Я вдав, наче нiчого й не чув. Тодi ми пiшли далi, до росiйських гiрок.

-- Давай! -- гукнув Ервiн. Якраз мимо прогримiв вiзок, у ньому верещали дiвчатка.

-- Для мене це дорого, -- сказав я. -- Хiба ж можна брати з дiтей по п'ятдесят пфенiгiв? Тодi у мене залишиться хiба що на яблуко та цукрову вату.

Ервiн розсердився:

-- Я так i знав, що ти не зважишся.

У Петера теж не було великої охоти. Вiн сказав, що й для нього це дорого.

Ми попрямували далi. Пiдiйшли до "дороги привидiв". Це був великий намет, над яким свiтився напис iз електричних лампочок:

"Хто ще не навчивсь боятись -- тут навчиться неодмiнно! Навiть на найсильнiших чоловiкiв "дорога привидiв" Цезаря Штiльмана наганяє жах, вiд якого течуть сльози i мороз проходить поза шкiрою".

Я прочитав це вголос i вiдчув, нiби хтось провiв холодною рукою у мене по спинi.

Петер i Бруно зовсiм принишкли, тiльки Ервiн буркнув щось.

У наметi були вхiд i. вихiд, а мiж ними лежали рейки, по яких мчали маленькi вiзки. Люди сiдали, вiзок зривався з мiсця, клацали дверi i...