Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

На фіолетовому, наче шкільне чорнило, небі сяяла скибка місяця.

— Ти, напевно, голодна.

Вловивши зміст його слів, Кулька подерлась на Жака.

— Стривай, поділимося по-братньому.

Жак перебував у тому пориві щедрості, що народжується з усвідомлення вихрещеного в купелі спільних випробувань приятельства. Кулька, присівши і метучи хвостом по землі, заскавуліла.

— Тримай! — мовив, підкинувши спершу одне, потім друге кружальце, приречені безслідно зникнути в безодні псячого кендюха.

— Не гіпнотизуй, ти свою порцію змолотила, — прошамкав Жак. — І мою також.

Позаяк Кулька не відступала, Жак мусив покласти край:

— Гаразд, ось третій бутерброд, але ковбаса в ньому для малюка. Будь справедливою.

Зрозумівши, що Жак більше нічого не запропонує, Кулька покірно трюхикала поруч. Вони перейшли на протилежний бік і рухалися вздовж паркана, як Жак раптом зупинився:

— Хочеш, я тобі щось покажу?

Жак відхилив хвіртку, як і передше, не замкнену, пропускаючи собаку вперед. Опинились углибині саду — в обіймах тієї тиші, в якій сюрчать цвіркуни і мовчать птахи. Раптом Кулька нагострює вуха, а вже наступної миті з гавкотом кидається до корча, все враз зіпсувавши. Не чекаючи, коли спалахне світло, притьмом покидають сад.

— Я хотів показати тобі їжаків.

Слухняно підібгавши хвіст, Кулька дивилася на чоловіка: «Я ж тільки хотіла побавитися».

— Побавитися, — буркає Жак. — У чужому саду не бавляться.

Лизнувши його долоню, Кулька заквапилася далі.

— Маєш рацію. Мусимо поспішати. Їдемо по малюка. Подивимося, що йому там нарибалилося. До риби ти як?

Тут і там з-над парканів звисало галуззя, спонукаючи Жака то пригинатися, то відхилятися. З одного подвір’я над самісінькою дорогою росла груша, її огрядні плоди глухо гепали на асфальт, поширюючи навколо виннуватий душок підгнилої м’якоті, над якою день у день роїлись оси. Жак спрагло впивався в перестиглу медвяність. Раптом Жак бачить пом’ятий карбованець. Банкнота розбуркує думку про морозиво — те, із салону, полите сиропом і притрушене тертим печивом.

— А ти, Кулько, взагалі знаєш, що таке морозиво? — запитує Жак, і йому здається — він майже упевнений, — що пес ствердно киває.

Матильда надає перевагу плодово-ягідному, що смаком нагадує заморожений кисіль.

— Люди, Кулько, мають різні вподобання. Я полюбляю вершкове, малюк — крем-брюле, а ти?

Найкраще морозиво в молочному барі, з десяток років як переселеному в нову будівлю у стилі, що його через черепичний дах на різьблених сволоках називають гуцульським. На вихідні до «Пінґвіна» стікається всеньке місто. Чекаючи, доки звільниться столик, Жак розглядає жовтодзьобого пінґвіна над входом, що вилискує біло-чорним оперенням: «Привіт, пінґвіне! Не бере тебе час, друзяко».

— Тобі теж, Кулько, перепаде, — запевняє Жак.

Він уже зараз купив би морозиво, якби не замкнені о цій порі магазини.

Що їх об’єднує? Син? Роки? Випадкова зустріч на зупинці, безглуздість якої наче підтверджує, що життя — серія випадковостей, які заступають одна одну в дедалі швидшому темпі. Вони з Жаком — невільники, прикуті ланцюгом до ґалери. Матильді пригадується пісенька її юності. Як небагато потрібно, аби почуватися щасливою. Ти лише усміхнися — і щастя оселиться на твоїх устах… Матильда дістає з підвісної шафки коробку, на якій намальовано польові квіти — маки й волошки. Сипле просмажені зернята у млинок — протягом лічених хвилин аромат кави заполоняє помешкання.

На відміну від югославських мештиків і модних сумочок, кава не продається по маленьких містечках, куди вони полюбляють навідуватися. У ті рідкісні миті, коли нікуди не квапиться, Матильда, відсунувши скло, бере з полиці латиноамериканський роман. Її книгозбірня налічує два і пів десятка давно перечитаних, до того ж по кілька разів, творів — колись задля неї час мовби уповільнював біг. Кожний роман мав свою пору — затяжний осінній дощ, літо після відпустки, коли до понеділка, в якому вони з Жаком виходили на роботу, залишалося три дні.

Оправлений у коричневий шкірзамінник з індіанським божком, що витанцьовує, заражаючи безтурботною жвавістю, латиноамериканський роман чудово доповнює Матильдину каву. Матильда розкриває книжку і робить ковток, переступаючи поріг, де світ набуває стерпності й приваби. Де її оточено увагою приставлених виконувати забаганки ґувернанток. Де будинок — двоповерхова садиба з пілястрами, відома як палац із русявим поні. Матильді остогидло місто з одними й тими самими спорудами, вулицями і парком, що нагадує зелену в’язницю, ласі на лукавство й пересуди товариства, театр, де все штучне й забріхане, а сарсуелу виконують фальшивими голосами. Їй осоружний син директора міського поштамту, який щонеділі пропонує їй руку та серце. Одного дня її, яка не бажає все життя клеїти марки на конверти, викрадає смаглявий син землевласника з Півдня. Під серпанком темряви вони мчать туди, де склепіння неба підпирають силуети скелястих гір.

Голоси знадвору вертають Матильду до дійсності. Не раз уночі її прокидають бійки, що спалахують за вікном, тоді як Жак спокійно сопе під боком. Пияки — їх двоє, а може, троє, сперечаються на дедалі пронизливіших тонах. Б’ється пляшка й розлягається зойк.

— Жаку?! — горлає Матильда в розчахнене навстіж вікно.

Запановує тиша. Лише індіанський божок продовжує танцювати.

— Знайомі місця, чи не так? — примовляє Жак, обмацуючи кишені, де нарешті все на своїх місцях. — З поверненням у наші з тобою пенати, Кулько!

Жак відмикає верхній замок, потім нижній. Його влаштував би й один, якби не слюсар, який утелющив йому два — вгорі та при самій землі, так що Жак лише поступово навчився відмикати гараж без вклякання, яке сторож сприймав за блюзнірство й сектантство.

Жак нахилився, й Кулька радісно лизнула щоку.

— Фу, — Жак відігнав собаку. — Знайшла час виціловуватися. Краще допомогла б.