Жанна Куява - Із медом полин

дім і в монастирі її життя… Чула б ти, тогово-но, як вона співає! Тепер її чудесний голос прикрашає не шкільні заходи, а Божі служби. І от скажи, Валько, тогово-но, чого вона стала на таку дорогу? – знизала плечима Марійка. – Тайна для всіх, окрім Бога.

– Може… мала нещасливе кохання? – припустила Валька, бо й собі пройнялася долею молодої Наді. Вона згадала, як п’ятнадцять років тому вони з подругами запевняли Марійку, що в неї теж усе складеться якнайкраще, що після смерті коханого Миколи вона поскорбить-потужить і забуде трагічну історію. Натомість…

Якраз у цю мить на платформу прибув автобус, і подруги повели розмову далі вже всередині, примостившись на подертих дерматинових сидіннях.

– А може… безгрошів’я? – не спиняючись, роздумувала Валька над тим, чому красуня-вчителька зреклася мирського життя.

– Тогово-но, казали, вона єдина дитина в батьків, тож мало віриться, що через бідність, – припустила Марійка.

– Проблеми на роботі?

– З таким голосом?

– Що ж могло статися?

– Мабуть, Валько, кожному з нас давним-давно все призначено наперед. Ми борсаємося, як комахи в мурашнику, щось стараємося змінити, але все дарма. Бо нічого від нас не залежить! – показово зирнула в небо.

Валька заперечливо похитала головою, однак Марійка не вгавала:

– Тогово-но, я колись, як бачила людей у рясах, то боялася їх, думала: дивні якісь, не од світу сього, – її щоки вмить покрилися червонястими плямками. – А монахи справді свідки того, що є, Валько, вищі цінності, ніж те, у що вбратися, що поїсти чи як добре вийти заміж…

– Не ряса, а молитва робить монаха монахом, – процитувала Валька котрогось із багатьох прочитаних авторів. – Але звідки тобі знати, що саме там ти заспокоїшся, станеш щасливою?

– Нічого я не знаю… Але, тогово-но, чогось-то в моїй родині всі жінки приречені на самотність, – виголосила гірку правду.

– Усе в твоїх руках, Марійко, – хутко, проте рівно сказала Валька. – Подивися на оцю жінку, – вказала на щасливу й таку некрасиву мадонну з дитям, що досі сиділа на лаві й світилася од щастя.

Марійка спинила на ній погляд. Зморщила лоба, придивилася, злегка скривилася, задумалася.

– Гадаєш, вона завжди була така щаслива? – поставила Валька риторичне запитання. – Уяви, як їй жилося в дитинстві й замолоду…

Марійка на мить зазирнула в кумині очі. А й справді, як така негарна жінка могла зустріти батька своєї дитини? Хто спокусився на таку некрасу?

– От і поглянь, як усе може змінитися, коли не впадати у відчай, а домагатися свого, – виснувала Валька.

Обидві куми притихли. Тоді, коли до автобуса, ніби міхи-кубинці,[10] ввалювали сваркі й дратівливі пасажири, подруги не зводили очей з маленького щасливчика, що зворушливо чеберяв ногами на маминому невигадливому приполі.

– А тобі кумочко, нічого якраз не бракує, щоб бути щасливою, – всміхнулася Валька, маючи на увазі кумину хай не яскраву, проте й не погану зовнішність.

– Долі, Валько, долі мені бракує, – відказала.

– Якось бабуня мені притчу розповіла, – провадила Валька. – Одному чоловікові здавалося, що його життя нестерпно тяжке і що ніхто на землі гірше за нього не живе. От він пішов до Бога, переказав усі свої нещастя-біди й попросив: «Боже, дозволь мені вибрати для себе інший хрест». Бог подивився на прохача з посмішкою, завів у сховище, де були хрести, і сказав: «Вибирай». «О, їх так багато і всі такі різні! – здивувався чоловік. – Великі, маленькі, середні, легкі, важкі…» Довго ходив сховищем, роздивлявся на хрести й урешті вибрав собі найменшого і найлегшого. «Можна, цього собі візьму?» – спитав Бога. «Можна, – відповів Господь. – Тим паче, що це і є твій хрест».

Договоривши, Валька згадала про смерть Марійчиного чоловіка Василя, з яким подруга прожила в парі близько двох років. Може, тоді вона й сподівалася, що все зміниться. Але чи так сильно цього хотіла? Чи старалася зберегти новоспечену родину? Чи просто жила, не докладаючи зусиль?

– Ти, Валько, тогово-но, змалку біди не знаєш, – не соромилася прямоти Марійка.

Валька звела вуста в півусмішці. Подруга вела далі:

– Видно, така ваша родина – щаслива. А візьмімо, наприклад, Ритку… Скільки ми, тогово-но, просили її змінитися, змінити своє життя, а вона все одно проживає долю своєї непутящої матері.

– Марійко, і ти туди ж, – відрізала кума-містянка. Її дратувало, що кумоньки часто звалювали всі біди на злу долю і майже ніколи – на себе.

– Валько! – і собі скрикнула Марійка, але хутко стишилася, бо дедалі більше людей упихалося до автобуса. – Тогово-но, така кров… Вона ж хотіла змінитися, коли зустрічалася з Віктором, але бачиш, що з того вийшло… А Тетяна… Робить, як віл, хазяйка на ціле село, а така сама нещасна! – згадала й четверту подругу.

– І… як і в її матері, довго дітей не було, стільки намучилася, поки з’явився Богданчик, – ніби сама до себе промовила Валька. А відтак задумалася, й поміж подруг зависла мовчанка.

Та за кілька хвилин…

– Марійко, але коли вірити в те, що ти кажеш, тоді хтось мусить переривати ті ланцюги, що тягнуться з покоління в покоління! – і собі підвищила голос Валька.

Проте вмить піднесла до рота вказівного пальця, сама собі наказавши: «Тихше».

– Ну хоч старатися це робити, – прошепотіла.

– Тільки чи вийде щось із того, – спокійно відреагувала на кумин шелест Марійка. – Ото я й, тогово-но, мучуся, чи могтиму вимолити долю хоч для своєї доньки. Бо якщо й на неї чекає ота згірша за смерть самотність… Якщо й вона нестиме хрест удови…

– Ой, Марійко, ну, що ти таке кажеш?!

– Хтось мусить відмолювати родинні гріхи… Думаю, тогово-но, у тої Наді теж душа ремствувала на щось, а врешті взяла й подалася у вищі світи дбати про найрідніших людей.

Марійка спинила погляд на своєму букеті. Пелюстки розкішних