Дмитро Володимирович Табачник - Вбивство Петлюри. 1926

зреагував спонтанно: «Це, певно, убили Петлюру», а потім попросив Шаповала, щоб той не казав своїм гостям, яких вони чекали ввечері, Стасіву та Карбовському, що він випадково назвав Петлюру й угадав. Наступного дня, 27 травня, Стасів і Карбовський знову зайшли провідати Шаповала. Зайшов і Володін. Він заявив, що щойно довідався про смерть Петлюри з російської газети, бо він не знає мови й тому французьку пресу не переглядає. Коли під час розмови було згадано, що Шварцбард мешкав поблизу кладовища Пер-Лашез, Володін нібито сильно зблід і тільки пізніше зізнався Шаповалові, що вбивця був його приятелем, але зовсім не близьким: вони віталися тривалий час, навіть не знаючи прізвищ один одного. Шаповал твердив на слідстві й на суді, що після всього він продовжував грати й зображував приязнь до Володіна, щоб якомога більше «довідатися від нього про змову».

Наприкінці липня 1926 р. Шаповала викликали до суду, на якому він відразу видав увесь каскад своїх свідчень і звинувачень, а ще, крім того, зауважив, що неодноразово помічав і звертав увагу на підозрілих людей, які крутилися навколо Петлюри. «Це були змовники, змовники», – пристрасно твердив генерал, але заявив, що, оскільки він був політичним опонентом, понад те – противником Петлюри, він не передав цю інформацію та свої підозри безпосередньо колишньому головному отаману, а сповістив його про свої сумніви щодо його безпеки через Норича Карбовського тижнів за два-три до вбивства.

Шаповал так само свідчив, що невдовзі після вбивства до нього на квартиру зайшов Елій Добковський і розповів йому багато, присягаючись, що все це правда, про самого Володіна і про Шварцбарда, і запевняючи, що Володін був спільником у цій кривавій змові. Пізніше і професор Нейман нібито довірився Шаповалові, розповівши, що Володін повідомив йому з дружиною про вбивство ввечері того ж дня, коли Шварцбард застрелив Петлюру. Таким чином, підсумовували на суді адвокати Петлюри, четверо різних осіб почули про смерть Симона Петлюри першого ж дня від Володіна: Стасів, Карбовський, Нейман і його дружина. «Але це ще нічого не доводить, – утрутився адвокат звинуваченого. – Від будь-якого салонного базіки чи хлопчика, який продає свіжі газети, того ж дня довідалося про вбивство Петлюри значно більше людей, ніж згадані четверо осіб. До того ж знання відомостей про вбивства, навіть знання абсолютно всіх модних пліток Парижа, ще аж ніяк не свідчить про найменшу причетність людини до скоєного злочину».

Показово, що всі ті, хто намагався стверджувати про наявність зв'язку між Шварцбардом та ОДПУ, ніяк не могли спростувати те, що фактично терористичний акт проти колишнього головного отамана відбувся через випадковість. Як ми вже вказували, слідство не встановило будь-яких ознак того, що за Петлюрою вів спостереження хтось, крім Шварцбарда. Як удалося з'ясувати, Шварцбард не знав навіть адреси Петлюри та місць розташування різних емігрантських організацій, де останній регулярно з'являвся, хоча отримати таку інформацію за наявності величезної кількості емігрантів із України було дуже легко.

Підсудний розповів про те, як йому вдалося знайти екс-главу Директорії: «Із однієї газети я взнав, що Петлюра живе в Парижі. Я розпитував знайомих, де саме живе Петлюра, але вони цього не знали. Якось мені до рук потрапило його фото, надруковане в якійсь газеті: я взяв його й почав носити з собою револьвер. 25 травня 1926 року я зустрів цього садиста». Потім Шварцбард розповідав про свої спроби дізнатися адресу Петлюри: «Я почав пошуки, розпитував усіх знайомих, але всі, навіть росіяни, із відразою ухилялися від розмови після згадування прізвища Петлюри. Утративши надію знайти його, я вирішив припинити пошуки. Але тут на допомогу мені прийшов випадок».

Дійсно, допоміг Шварцбардові тільки випадок. Як з'ясувалося, майбутній месник випадково зустрів на бульварі Сен-Мішель групу українців, які голосно розмовляли один із одним. Зацікавившись розмовою, Шварцбард пішов за ними до готелю на бульварі Семерар, звідти вийшла людина, схожа на Петлюру. Шварцбард тоді розгубився, але за кілька днів побачив знову, як колишній головний отаман виходив із ресторану Шартьє на вулиці Расіна. Шварцбард підійшов до ресторану наступного дня і знову побачив цю людину. Але все ж таки, не будучи остаточно впевненим, що це Петлюра, Шварцбард не стріляв (що зайвий раз переконує в непричетності до замаху радянських спецслужб) і продовжував вагатися. За кілька днів спостереження він дізнався про те, що схожа на Петлюру людина заходить завжди до ресторану рівно о першій і виходить також рівно за годину. Інколи він приходив сам, інколи – із якоюсь жінкою. Шварцбард дедалі більше переконувався, що це все ж таки саме Петлюра, і нарешті прийняв рішення стріляти, але за умови, що біля його майбутньої жертви нікого не буде. Тому, коли в день убивства він побачив, як Петлюра один зайшов до ресторану, у нього було цілком достатньо часу, щоб збігати й кинути до пневматичної (термінової міської) пошти лист до дружини, що він останніми днями постійно носив із собою. Лист містив тільки одне речення: «Не можу більше жити, не помстившись».

Тобто ще раз підкреслимо: якби не випадкова зустріч на бульварі Расін, то, можливо, бажання помсти ніколи б не було реалізоване. Свідчення та факти, які зібрало слідство, повністю підтвердили слова вбивці: він справді не мав ані найменшого уявлення, де шукати головного отамана, і йому справді просто поталанило. Нічого підозрілого не було знайдено й під час обшуку в квартирі Шварцбарда – тільки велика кількість книг із єврейської історії та культури, анархістська література, поезія, Ніцше, Троцький.

Зрозуміло, що якби за терористом стояло ОДПУ з його величезними можливостями, то у Шварцбарда не було б проблем зі встановленням адреси Петлюри, не кажучи вже про фотографію колишнього голови Директорії. Узагалі, незграбні, дилетантські дії Шварцбарда, який покладався винятково на вдачу, аж ніяк не нагадують високопрофесійних операцій чекістів проти політичних супротивників СРСР. При цьому слід особливо відзначити, що після закінчення громадянської війни й до початку полювання на Троцького, його найнебезпечніших прихильників і чекістів-зрадників Луб'янка практично не застосовувала політичних убивств за кордоном. Якщо взяти найвідоміші операції радянської розвідки 1920 – 3019-х pp. – проти керівника «Союзу захисту Батьківщини і свободи» Бориса Савінкова, знаменитого англійського розвідника Сіднея Рейлі, отамана Юрка Тютюнника, генерала Віктора Покровського (готував групи терористів для засилання на радянську територію), керівників білогвардійського РОВСу (Російського загальновійськового союзу), генералів Олександра Кутєпова та Євгена Міллера, то завжди йшлося про різні форми викрадення та затримання, а не вбивства. Це при тому, що