Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

мене на землю. Поруч з дідом я відчув себе маленькою комахою. Здається, ледь-ледь вище дідових колін досягала моя голова. Не дід у мене, а велетень, аж стояти біля нього незручно. У велетенських чоботях, що сягали вище колін, у шкіряному фартусі та шкіряних штанах, він був ніби броньований. На голові солом'яний бриль, а в руках довге дубове весло. То відомо — хіба ж може бути рибалка без весла?

— Приїхав, значить, онучку?

Треба ствердити дідусеві, що це дійсно я його онук і що я таки справді приїхав, а в мене язик мов прилип до піднебіння. Мовчу. Розглядаю носки дідових велетенських чобіт.

Із скрутного становища мене виручила мама. Вона рвучко вибігла з дверей та з розгону кинулася дідусеві на шию.

Цілувала його в зморшкуваті щоки, в лоба, у вуса, а мені здавалося, що то й зовсім не мама, а якась дівчинка. Дід тільки мружився вдоволено, тільки намагався поцілувати маму і ніяк не міг попасти своїми губами в її щоки.

— А, коза-дереза, таки приїхала. Таки згадала про старого. Ух, я тобі накручу вуха, коза-дереза.

Дідусь, справді, поставив до стіни весло та схопив маму за вуха, покрутив їх трохи, а тоді довго цілував маму і в щоки, і в лоба. Потім поставив її на землю, витер сльозу з очей та тільки рукою махнув.

— Як є — коза-дереза. Нітрішечки не змінилась.

А на порозі вже стояла бабуся. Мов дівчинка сивокоса, маленька, попід руки дідові. Витираючи рушником тарілку, відразу напустилася на діда:

— А йди, йди, старий шкарбун! Гостей, називається, діждався. Гості в хату, а він, як той дельфін, мотнув хвостом, та й у море. Добре, що хоч на ніч показав свої безсоромні очі, думала вже, що й ночуватимеш на своєму баркасі.

Дід наче й не чув тих докорів. Неквапливо зняв фартух, згорнув його, поклав на дах. Присів на дерев'яний табурет та почав стягати велетенські чоботи. І тільки все ласкаво поглядав то на маму, то на мене та зачудовано крутив головою, підморгував у бік бабусі. Мовляв, чули, яких чортів мені дає старенька?

— Та годі вже, мати, годі. Вечерю б подавала заради гостей таких.

— Вечерю йому подавай! Де не ходив, де не бродив, а їсти додому? Дурна баба наготує, дурна баба їсти подасть.

Я ніяк не міг збагнути — серйозно то бабуся чи жартує. Говорила все те незлобиво, ніби знічев'я, та й дід зовсім не сердився, почмихував тільки, посміювався та підморгував то мені, то мамі моїй.

— Годі, бабо, давай вечерю, бо твої молитви не переслухаєш.

Бабуся не переставала говорити. Вся її мова чомусь нагадувала мені цвіркунове цвірчання. Коли почне випилювати під піччю, то все одне й те ж. А дідуся було жаль. Такий він великий, сильний і такий безпорадний. Огризнеться коли-не-коли супроти бабусі та й знову слухає оте безперервне цвірінчання.

Вечеряли ми на веранді, в тіні зеленого винограду. Бабуся і за вечерею не замовкала ні на хвилинку.

— То де ж твоя риба, рибалко ти розчудесний, що ти, й з дочкою не побачившись, посунув у море? Може, вже стільки там у вас її впало, що й до берега не дотягли? Чи, може, туркам там де продали, а може, всю риббазу завалили? Чи не засмердиться там, чого доброго? Хоч би вже казав швидше, то, може б, гуртом усі йшли та патрали, не пропадать же добру… Дід довго й терпляче слухав усе те, нарешті, перепитав:

— Риба, кажеш? А де ж їй бути, тій рибі? У воді, відомо…

— То-то ж, що у воді. Дурна, сама не лізе на берег, не плигає вам до баркаса, не лягає на стіл смаженою. А ви, лежні, там жарите животи на морі проти сонця, спите, видно, як солоні зайці, а план хай Хомка виконує. От вам і план, от вам і переплан.

Дідусь не заперечував. Чухав тільки за вухом, біля лисини, поморгував сміхотливо очима.

— Отож-о, коли б тебе, стара, морською царицею який дідько призначив, то, може б, і насилала нам рибу…

— Ого! Чого забажав? Та була б я нею — і ока б ти в мене не побачив у своїх сітках…

— То ото там, певно, сидить твоя заступниця. Всю рибу з Чорного моря вилякала. Ну, за твоє здоров'я, Даньку! І за тебе, Оксано, бо матері не переслухаєш.

На столі — повно їжі. І все — риба. Смажені бички, печена скумбрія, юшка з риби, оселедці, пиріжки з риб'ячою начинкою. Ні, то, мабуть, бабуся даремно соромить дідуся.

Побачивши, що дідусь поклав ложку та потягся рукою до кисета, бабуся аж підскочила:

— Чого ж ото поклав ложку? Чи наївсь уже? Чи, може, несмачно тобі зготовано, чи, може, їсти нічого? Ох, замучилась я з тобою за вік, мов з дитиною неслухняною. Мужчина, а їсть, що твоє немовля. Вже він за люльку! Ото тільки й смалить і смалить, як завод отой на риббазі, так і пихкає, так і пихкає отим смердючим зіллям. Він мені, доню, віку вкоротив на тридцять літ отим курінням. Ану, мерщій бери їж юшку — така ж смачна вдалася юшечка, з перчиком, з лавровим листям, і не малосольна, та й не пересолена. Кинь, кинь, кажу, до біса свою люльку!

Бабуся так і світила на дідуся очима, так і лізла йому осою в очі, поки таки відібрала з рук ту люльку.

— їж, кажу, діду, бо другий раз я тобі дідька лисого засмажу та й підсуну під носа.

Зачудовано покрутивши головою, дід налив собі добру чарку перцівки та потяг ближче миску з юшкою.

— О, вже за перцівку взявся! — незлобиво бубоніла бабуся, шукаючи місця, де б покласти люльку. — Коли не тютюн, то горілка,