Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

винограду. Звідціля видно все море, камінь, на якому засіли Робінзон з П'ятницею, і далекі маленькі кораблі, що сміливо міряли синій простір. Бабуся торохтіла невтомно, а я пропускав усе те повз вуха, дивився вдалину і думав своє. Яке мені до того діло, що Коська виловлював чиїхось там котів? Виловив, то й добре, хай не нявчать по селищу. А ось, що батько в Коськи справжній моряк — оце вже діло! Та ще й на рибу з ним підемо — теж красота!

А над морем пропливали чайки. То поодинці, то парами, то трійками, а то й цілими табунами. Великі й маленькі. Час від часу, склавши крила, то одна, то друга пташина каменем пікірувала донизу, хапала щось, тріпала крильми і за хвилину приєднувалась до гурту. Мені дуже хотілося побачити цих птахів зблизька, впіймати хоч одного, взяти до рук. От добре було б повернутись додому, в нашу військову частину, і привезти з собою справжню морську чайку. Ото здивувались би всі в школі, адже мої білоруси ще ніколи не бачили справжньої морської чайки…

І я вже зовсім не чую, про що бубонить собі бабуся. А чайки цілим табуном летять до берега, заглядають на камінь, мабуть, цікавляться: а що там робить Робінзон з П'ятницею?

Робінзон та П'ятниця, видно, вирішили покинути безлюдний острів. Робінзон примостився на велетенському надутому крузі з автомобільного колеса, а П'ятниця бовтався в воді, плив, штовхав той круг до берега.

Я в одну мить покінчив з обідом. Забувся навіть про те, що слід бабусі подякувати, кинувся прожогом на берег. Мені дуже хотілося познайомитись з отими таємничими Робінзонами.

А вони тим часом наближались до берега. Робінзон, білявий хлопчик мого віку, видно, не стрижений від самої зими, лежав горілиць на чорному круглому колесі, а П'ятниця, чорна голова і обличчя якого інколи виглядали із-за камери, штовхав поперед себе Робінзона. Через голі Робінзонові плечі була перечеплена якась руда латка — він таки справді підроблявся під Робінзона, Цей нестриженый.

Підійшовши до самої води, я не зводив з пих очей. Вони рухались повільно, але впевнено, одинокий камінь уже далеко залишився позаду. Робінзон помітив мене і озвався голосно до свого приятеля:

— А глянь-но, П'ятнице, що воно стовбичить там на березі? Чи, бува, не з ворожого племені?

Голова П'ятниці ніби виринула з води. На мене дивилися великі сірі очі, що блищали на круглому чорному обличчі. Дивились довго і допитливо. Та враз П'ятниця вигукнув:

— Робінзоне! Від берега летять ворожі розвідники!

Підвівши очі, я побачив, що наді мною зовсім низько пропливає ціла зграя морських чайок. Ці чайки справді нагадували літаків, що заходять на посадку.

Робінзон засовався на своєму сидінні, схопив рогатку і почав цілитись у птахів. А вони, не звертаючи на те ніякої уваги, пливли собі повільно вгорі.

Раптом весь чаїний гурт стріпнув крильми, шурхнув убік. І тільки одна чайка якось незвичайно забилась на місці і полетіла донизу. Не встиг я й опам'ятатись, як та чайка, із неприродно заломленим крилом, впала на берег, метрів за двадцять від мене. Стала на довгі жовті ноги, оглянулась здивовано навколо, задибала по гальці. В мене глухо стріпнулось серце. Так ось вона, моя мрія! Я тільки подумав був про чайку, а вона сама впала з неба в мої руки.

Не вагаючись, я погнався за чайкою. Вона втікала швидко, стріпуючи час від часу правим здоровим крилом. Ліве безсило тяглося в неї збоку. Я гнався за чайкою і чув тільки, як під ногами шелестить галька та позаду сміються Робінзон з П'ятницею.

Довгенько я ганявся за тією чайкою, аж поки загнав її в ущелину та схопив у руки. І в той час відчув, як два гострих леза вп'ялися в мою руку. То чайка схопила мене своїм довгим дзьобом, та так, що я мало не скрикнув од болю. Але чайки з рук не випустив. Я відчував у своїх пальцях м'якеньке сиво-блакитне пір'я, відчував тремтіння і тепло її великого кістлявого тіла, і моє серце билося так само часто і перелякано, як і серце пораненої чайки.

— Ге-гей! — почув я. — А віддай-но сюди мою здобич!

То гукав Робінзон. Вони з П'ятницею вже брели попід руки в воді, виходили на берег.

— Поверни мою вечерю! — пропищав П'ятниця.

І, уявивши собі, як отой чорний дикун П'ятниця жертиме цю бідну перелякану пташину, я рішуче побіг на кручу.

— Ге-гей! Не втікай! Заплати нам за альбатроса. Все одно не втечеш.

Я не оглядався. Ніхто, ніяка сила тепер не могла вирвати з моїх рук підбитого птаха. Я нікому не дозволю збиткуватися над пораненою пташиною. Я сам її вилікую, сам її годуватиму. Хай хоч що, а не віддам чайки цим розбишакуватим хлопчиськам, які так безсердечно перебили крило бідній пташці. За одну мить я вбіг на дідусеве подвір'я, видивився лазівку на горище рибальської мазанки, пірнув у заснований павутинням напівморок.

І просидів там до самого вечора.

МІЙ ДІДУСЬ

Увечері повернувся з моря дідусь.

Я аж перелякався. Тільки почав був злазити з горища, ще й ніг не спустив униз, а тут мене хтось — хап під руки. Відірвав од драбини та ще вище підняв угору.

— Так ось ти в мене який козак!

Оглянувшись, я побачив дідове обличчя. Перше, що кинулось мені в очі,— то це вуса. Які в мого дідуся вуса! По півметра кожний, та такі товсті, як білячі хвости. Тільки не руді, а сиві, аж сріблясті. А бороди зовсім немає. Все обличчя бронзове, посічене глибокими зморшками, а очі — мамині. Ну, точнісінько такі, як у дідуся, очі в моєї мами Оксани.

Подержавши якусь хвилину в руках та розглянувши з усіх боків, дід поставив