Станіслав Лем - Полювання на Сетавра

Минуло кілька хвилин, перш ніж Піркс порушив мовчання:

— Я не бачу його. Докторе, те, що він казав, мало якийсь сенс?

— Навряд. Безглузді словосполуки — щось на зразок шизофренії.

— Цей кістяк уже гасне, — сказав Піркс.

— Навіщо ви стріляли? — запитав Мак Корк. — Там могли бути люди.

— Нікого не було.

Піркс повертав бінокль повільно, міліметр по міліметру, вивчаючи кожний горбочок освітленого сонцем простору,

— Вони просто не встигли вискочити.

— Звідки ви це можете знати?

— Сетавр перерізав машину навпіл. Це навіть зараз видно. Вони майже наштовхнулися на нього. Він стріляв з кількох десятків метрів. А крім того, обидва люки зачинено. Ні, — додав Піркс за кілька секунд, — на сонці його нема. Але втекти він навряд чи встиг… Спробуймо його виманити.

Нахилившись, він підняв важкий балон, видерся з ним на камінь і поліз, штовхаючи його поперед себе:

— Ось і починаються пригоди з індійцями, про які я мріяв ціле життя…

Балон повис над кручею; Піркс, розіславшись на камені, тримав його за вентилі:

— Коли побачите блакитний спалах, стріляйте відразу — в оте його лазерне око…

Він щосили штовхнув балон, який спочатку повільно, а потім дедалі швидше покотився схилом. Усі троє приготувалися до пострілу, балон пересунувся вже на двісті метрів, але тут круча стала не така стрімка, і його рух уповільнився. Разів зо два здавалося, що дорогу балонові перешкодять виступи на камінні, але він перекочувався через них і зовсім уже маленькою темною плямою наближався до дна улоговини.

— Жодного ефекту, — розчаровано промовив Піркс. — Або він розумніший, ніж я гадав, або не зважає на такі речі, або…

Він не встиг закінчити фрази. На схилі під ними щось сліпучо блиснуло. Полум’я майже вмить перетворилося на важку брудно-жовту хмарину, центр якої ще палав зловісним вогнем, а краї розпливалися, чіпляючись за високе каміння.

— Хлор… — сказав Піркс. — Чому ви не стріляли? Нічого не було видно?

— Нічого, — в один голос відповіли кадет і Мак Корк.

— От пройдисвіт, сховався за якимсь каменем… а може, стріляє з флангу; тепер я вже маю сумнів, що з цього щось вийде, але спробуймо ще раз…

Він підняв другий балон і послав його слідом за першим. Той спочатку покотився так само, але десь на півдорозі закрутився й завмер. Піркс не дивився на нього — усю його увагу поглинув трикутний клапоть темряви, де причаївся Сетавр. Секунди тяглися повільно. Раптом посеред схилу знявся кущ вибуху. Піркс не бачив, звідки стріляв автомат, але помітив траєкторію пострілу, а точніше, ту її частину, яка, проходячи крізь залишки першої газової хмарини, матеріалізувалась у вигляді нитки, що палала, мов сонце. У ту саму мить він зробив приціл уздовж цієї освітленої траєкторії, яка вже згасала, і, піймавши край темряви, натиснув на спуск. Водночас те саме зробив Мак Корк, а за якусь мить і кадет. Три сонячні вістря зорали чорне дно улоговини, і відразу якесь величезне гаряче віко стулилося над ними; камінь, що захищав їх, задрижав, з його ребра викресались міріади стрімливих райдуг, кварц палав і обсипав їхні скафандри й шоломи, негайно застигаючи в вигляді маленьких сльозинок; вони лежали, розплатані, в тіні скелі, а над їхніми головами, ледве доторкнувшись до поверхні каменя, яка в ту ж мить укрилася склистими бульбашками, промчали, мов розпечені до білого жару клинки, другий і третій розряди.

— Усі цілі? — спитав Піркс, не підводячи голови.

— Так! Я теж! — почулося у відповідь.

— Прошу спуститися до машини й передати радистові, хай він викличе всіх сюди, бо робот тут, а ми намагатимемося затримати його якнайдовше, — звернувся Піркс до кадета.

Той одліз назад і побіг, пригнувшись, у напрямку скель, серед яких стояв транспортер.

— У нас лишилося два балони, по одному на кожного. Насамперед ми змінимо позицію, докторе. Тільки прошу бути уважним і добре сховатися, — він уже пристрілявся до цього нашого горбочка…

З цими словами Піркс підняв один з балонів і, тримаючись у тіні великої групи скель, рушив якомога швидше вперед. Вони влаштувалися кроків за двісті від того місця, у вибоїні магматичної породи. Повернувшись, кадет не відразу зміг їх знайти. Він дихав так, ніби пробіг принаймні милю.

— Спокійніше, не горить, — сказав Піркс. — Ну, що там чути?

— Зв’язок полагоджено… — квапливо повідомив кадет. Він сидів навпочіпки поруч із Пірксом, і той бачив крізь віконце шолома, як часто блимали очі хлопця. — У тій машині, що загинула… було четверо з Будівництва. Друга машина мусила відступити. У неї пошкоджено лазер… решта пройшла осторонь і нічого не помітила…

Піркс кивнув, мовби кажучи «так я й думав».

— Що ще? Де наша група?

— Майже вся вона за двадцять миль звідси, там зняли фальшиву тривогу, якийсь ракетний патруль повідомив, ніби бачить Сетавра, і всі подалися туди. А три машини не відповідають на виклик.

— Коли вони тут будуть?

— Поки що працює один приймач… — несміливо сказав кадет.

— Один приймач?… Як це?!

— Радист каже, що або щось скоїлося з передавачем, або в цьому місці його сигнали загасають; він запитує, чи не можна змінити місце стоянки, щоб спробувати ще раз.

— Хай, коли треба, міняє місце, — відповів Піркс. — Тільки не біжіть так, треба дивитися під ноги.

Але той уже мчав назад і навряд чи чув ці слова.

— У найкращому разі — якщо пощастить установити зв’язок — вони будуть тут за півгодини, — сказав Піркс.

Мак Корк мовчав. Піркс