Станіслав Лем - Полювання на Сетавра

лабіринті. На Землі за цей час сонце описало б помітну дугу, але тут стояв довгий місячний день, і воно лишалося на тому самому місці. Погасивши найближчі зірки, сонце оточило себе чорною порожнечею, крізь яку пробивалися де-не-де жовтогарячі паростки світла… Піркс висунувся до пояса з-за свого каменя. Спокій. Це вже починало його лютити. «Чому ті не їдуть? Не може бути, щоб досі не було радіозв’язку… Можливо, виженуть його нарешті з цього лабіринту…» Він глянув на годинника під грубим склом зап’ястя і здивувався — від останньої розмови з Маком Корком минуло неповних тридцять хвилин. Піркс збирався вже залишити свою позицію, та раптом сталися дві речі, обидві однаково несподівані. У скельній брамі, між двома стінами лави, що замикали улоговину зі сходу, він побачив транспортери, що рухалися один за одним. Вони були ще далеко, приблизно за кілометр, і йшли повним ходом, тягнучи за собою довгі шлейфи куряви, які здавалися нерухомими. Одночасно дві великі руки, схожі на руки людини в металевих рукавицях, учепилися в самий край кручі, а слідом за ними так швидко, що Піркс навіть не встиг відійти назад, з’явився Сетавр. Їх розділяли не більш як десять метрів. Піркс побачив масивне стовщення над могутніми плечима, яке правило Сетаврові за голову, в ньому, мов пара чорних, широко розставлених очей, блищали скельця оптичних отворів. Усередині було третє страшне око, під заплющеною повікою якого таївся лазер. У Піркса теж, правда, був лазер, але машина мала незрівнянно швидшу реакцію; до того ж Піркс навіть не намагався вдіяти щось і завмер, яскраво освітлений сонцем, на напівзігнутих ногах, так, як заскочила його, коли він підводився з землі, раптова поява робота. Вони дивились одно на одне, статуя людини та статуя машини, обидва убрані в метал, аж раптом сліпучий спалах розколов простір перед Пірксом, і він, збитий з ніг ударом спеки, впав навзнак. Падаючи, він не знепритомнів, і єдиним його відчуттям у цю частку секунди було здивування, бо Піркс ладен був заприсягатися, що це не Сетавр у нього стріляв, — адже його лазерне око до кінця лишалося темним і сліпим.

Він був живий, — постріл пройшов повз нього, — але цілилися, без сумніву, в нього, бо за мить жахливий спалах знову повторився і, бризнувши краплинами розплавленого мінералу, що на льоту перетворилися в сліпуче павутиння, відколов частину брили, за якою перед тим ховався Піркс. Його врятувало те, що цілилися на висоту зросту, але він лежав — це була перша машина, це з неї били з лазера. Він повернувся на бік і побачив спину Сетавра, який нерухомо, наче вилитий з бронзи, двічі блиснув бузковим сонцем. Навіть з цієї віддалі було видно, як у переднього транспортера відвалилася вся гусениця разом з ведучим колесом; там знялася така хмарина куряви та світних газів, що другий транспортер, засліплений, не міг уже стріляти. Велетень зростом у два з половиною метри неквапливо подивився на людину, що лежала і досі ще стискувала свою зброю, і, повернувшись, трохи присів, готуючись стрибнути туди, звідки з’явився, але Піркс із незручного положення, лежачи на боці, вистрілив у нього. Він хотів лише підтяти йому ноги, але лікоть під час натискування на спусковий гачок здригнувся, і вогняний ніж розрубав велетня згори донизу, а його тіло купою розпеченого заліза впало на дно улоговини.

Екіпаж знищеного транспортера залишився цілий і навіть не дістав опіків, і Піркс довідався, щоправда, багато пізніше, що стріляли в нього, бо Сетавра, темного на темному тлі кручі, взагалі не помітили. Недосвідчений навідник навіть не звернув уваги, що постать, яку він бере на мушку, має світлий колір алюмінієвого скафандра. Піркс був майже певен, що другого пострілу він би вже не витримав. Його врятував Сетавр, але чи розумів це робот? Піркс багато разів у думках повертався до цих кількох останніх секунд і щоразу все більше переконувався, що той був у місці, яке дозволило оцінити, хто був справжньою мішенню стрільби. Чи означало це, що він хотів його врятувати? На це ніхто не міг дати відповіді. Інтелектроніки вважали все, що сталося, «збігом обставин» — жоден з них не зумів обґрунтувати цього голослівного твердження. Ні з чим подібним досі не стикались, у фаховій літературі такі випадки не були описані. Усі визнавали, що Піркс діяв так, як мусив діяти — але цього йому було замало. На довгі роки зберіг він спогад про частки секунди, коли відчув подих смерті, але уникнув її для того, щоб ніколи не дізнатися про всю правду, і свідомість цього була не менш болісна, ніж докори сумління людини, що вбила підступним і підлим ударом у спину свого рятівника.