Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

— Незабаром він скаже, мовляв, чимало доброго є в православ’ї, — обурено говорила тітка Елізабет під час обіду.

Може, справді в буддизмі є щось добре й цікаве? Розпитаю про це Діна, коли приїде!

2 березня 19…

Сьогодні ми всі були на похованні старої пані Сари Пол. Я завжди охоче буваю на похоронах. Коли ж вимовила це вголос, тітка Елізабет з обуренням подивилася на тітку Лауру, а та не без докору сказала:

— Ох, люба Емілі!

Казати правду, мені навіть подобається викликати обурення в тітки Елізабет, але, засмутивши тітку Лауру, я щоразу відчуваю жаль. Вона-бо така ніжна, така добра, така люба мені! Тож я саме їй намагалася розтлумачити мої спонуки. Та іноді взагалі важко щось пояснити, а вже такій людині, як тітка Елізабет, — і поготів!

— Поховання цікаві, — мовила я, — і навіть потішні.

Моє зауваження, поза сумнівом, тільки погіршило ситуацію. Хоч тітка Елізабет відає достеменно: це й справді кумедно — спостерігати за рідними пані Пол на її власному похороні, рідними, які багато років її ненавиділи (правда, любити покійну було нелегко — це треба визнати, попри те, що віддала Богові душу), а тепер от сидять з носовичками, що їх раз у раз прикладають до очей, нібито плачучи. Я добре знала, про що вони думають — кожен зокрема і всі разом. Джекоб Пол розмірковував, чи ця «стара відьма» відписала йому щось у своїй духівниці, Аліса ж Пол, яка твердо знала, що нічого не одержить, мала надію на те, що й Джекобом у заповіті буде знехтувано. Це справило б їй полегкість. А пані Карла Пол замислилася над тим, коли вже можна буде опорядити оселю інакше, згідно зі своїми уподобаннями, цілком відмінними від смаку небіжчиці. А тітка Мішел побивалася через те, що веліла підсмажити замало м’яса для цілого юрмища кузенів та кузин, котрі з’їхалися на похорон. А Лізет Пол рахувала присутніх, відчуваючи справжнє приниження, оскільки на похорон матері завітало менше осіб, аніж на проводи Генрієтти Лістер, які відбулися минулого тижня. Коли я звірила все це тітці Лаурі, та відказала поважно:

— Може, й твоя правда, Емілі (вона знає, що правда — моя), але така молоденька дівчина, як ти, не повинна засмічувати собі голову подібними речами.

Хіба ж я винна, що бачу те, що бачу?! Мила тітка Лаура завжди так співчуває людям, що не помічає кумедного в людській поведінці. А втім, я й інше здатна побачити. Скажімо, те, що малий Джеккі Фрітц, якого пані Пол усиновила й пестувала, як могла, був просто невтішним, що Марта Пол, думаючи про давню свою колотнечу з пані Пол, виглядала згорьованою і засоромленою; побачила й те, що лице пані Пол, яке за життя виглядало таким жовчним і невдоволеним, тепер було лагідним і врочистим, мало не гарним — так, ніби смерть нарешті дала їй блаженний спокій.

Ні, що не кажіть, а проводи завжди цікаві.

5 березня 19…

Нині падає сніг. Люблю спостерігати, як він поволі осідає на деревах — майже безгучно.

Гадаю, сьогодні я справила добрий вчинок. Джей Мерровбі прийшов до кузена Джиммі допомагати йому рубати дрова. Я ж угледіла, як він, полишивши працю, зайшов до хліву і взявся пити горілку просто з пляшки, яку витяг був із кишені. Але нікому про це не сказала — ані натяком! — і це мій добрий учинок.

Якби ж повідомила тітці Елізабет, як, властиво, й повинна була зробити, то вона вже ніколи не найняла б його на роботу, а він же мусить утримувати свою бідолашну дружину й дітей. Доходжу висновку, що це непросто — розрізняти добрі й погані вчинки.

20 березня 19…

Вчора тітка Елізабет неабияк на мене розсердилася, бо я не згодилася написати вірша — епітафії на честь старого Пітера де Гіра, що упокоївся минулого тижня. Пані де Гір сама, завітавши до нас, просила мене вшанувати епітафією покійного чоловіка. Я відмовила, ще й, правду казати, була сильно обурена її проханням. Адже то було б ніщо інше, як профанація мистецтва, якому слугую. Звісно, пані де Гір від мене цього не почула. По-перше, це образило б її, а по-друге, вона анітрохи мене не зрозуміла б. Навіть тітка Елізабет не збагнула нічого, коли по відході пані де Гір я намагалася пояснити їй свою точку зору.

— Пишеш і пишеш цілі стоси всіляких дурниць, які нікому не стануть у пригоді, — мовила вона шорстко. — То вже могла б хоч раз написати щось корисне й путяще. Це би втішило пані де Гір, яка оплакує чоловіка. «Профанація мистецтва!» Ото ще… Коли вже говориш, Емілі, то говори розумно.

Спробувала говорити розумно, з підкресленою поважністю:

— Тітко Елізабет, подумай сама — як же мені написати для неї такого вірша? Та ж я не можу писати нещиро, тільки для того, аби справити комусь приємність. Ти ж бо знаєш: годі бути прихильним і правдивим воднораз щодо бідного старого Пітера де Гіра!

Тітка Елізабет не відала цього, принаймні твердила, що не відала; так чи так, а мої пояснення ще більше налаштували її проти мене. Роздратувала мене до такої міри, аж врешті-решт я пішла до своєї кімнати і там написала віршований некролог про новопреставленого Пітера (написала для власного задоволення). Треба сказати, це дуже потішно — складати «правдомовний» некролог про когось, кого ти не любиш. Однак це не значить, що я почувала до Пітера де Гіра якусь огиду — я просто гордувала ним, як і всі, зрештою. Але тітка Елізабет розсердила мене; коли ж я сердита, — стаю саркастичною. І знов я відчувала, ніби «щось» водить моїм пером, однак це «щось» — інакше, як зазвичай: злостиве й глумливе. Щось таке, що тішиться з глузування над жалюгідним, ледачим, незграбним дурником, брехуном і святенником старим Пітером де Гіром. Думки, слова, рими з’являлися мовби на перший поклик, а оте Щось аж хихотіло від