Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

Через якийсь час настоянка була готова. Бідді казала Янові, що в неї страшенно болять легені й час од часу випивала настоянки. І треба ж було такому статись, Янова мама випадково побачила Бідді під дією «диво»-настоянки. Наступного дня дівчина вже не працювала у них.

Хай там як, а Ян на все життя запам’ятав, що кора черемхи вельми лікувальна, і це визнав навіть їхній сімейний лікар.

Якось Ян помітив на березі річки порожні мушлі прісноводної мідії. Навколо груди мушель виднілися дивні сліди. І слідів було так багато, що хлопчик довго не міг знайти бодай один чіткий відбиток. Та одного дня Янові вдалося побачити коричневу тварину, котра поїдала прісноводних молюсків. Вона пірнула у воду, щойно зачула його кроки, і попливла геть. Це була ондатра. Ян бачив її чучело крізь віконце крамниці.

Щодня блукаючи лісом, Ян збирав усілякі дивовижі, що їх він зносив до своєї хижки. Скоро в будиночку й стати ніде було через величезну кількість мушель, гілочок та камінчиків.

А одного дня з’ясувалось, що Ян — не єдиний мешканець у хижі. Було це так: хлопчикові раптом спало на думку, що в його оселі бракує коминка. Тоді б він міг розпалити вогонь, сидіти й грітися і милуватися вогнем холодної пори року, як раптом Ян помітив біля стіни якусь істоту. Хлопчик завмер. Маленька симпатична лісова миша дивилась на нього своїми очицями-намистинками. Спершу вона також завмерла в очікуванні, а потім стала квапливо вмиватися лапками. Ян потягнувся було за луком і стрілами, але тваринка вмить шугнула в шпарку. Тоді Ян спересердя став випускати стріли з лука. Одна стріла влучила в колоду й рикошетом відлетіла прямісінько хлопчикові в щоку. Ян із ойканням тер щоку і картав себе за те, що намагався вбити лісову істоту. Відтоді він не зачіпав мишу, навпаки, він з нею подружився і ділив їжу не лише з новою подружкою, а й з її численним сімейством.

Розповідь Бідді про люльку миру не давала Янові спокою. Хлопчик ніколи не курив, однак був певний, що має обов’язково цьому навчитися. Тож він зібрав тютюн і висушив його.

Тепер залишалось лише виготовити люльку миру. Він не мав червоного пісковику, щоб це зробити, однак хлопчик не засмучувався і вирішив, що непогана люлька вийде і з червоної глини. Він зробив грубу заготовку за допомогою ножа й намагався ним же просвердлити отвір, як раптом згадав, що в одній книжці було написано про індіанський спосіб просвердлювання дірок за допомогою смичкового дриля і мокрого піску.

Один з його однокласників, син теслі, бачив, як батько виготовляє дриль. Хлопчик охоче поділився знаннями з Яном. Згодом завдяки цьому пристрою Ян просвердлив не один отвір.

Щосуботи Ян змінював ненависний паперовий комірець на яскраве індіанське розфарбування. Він був маленьким мрійником. І тут, у хижці, він забував про всі проблеми, що чигали на нього вдома. Тут він був королем у власному королівстві. І, здавалося, ніщо не могло зруйнувати його щастя.

У школі Ян вважався зразковим учнем. Та одного разу він розмалював класну дошку кумедними карикатурами на директора, для якого він був улюбленим учнем. Карикатури, варто зауважити, були досить дотепними, але дошкульними.

Директор, аби знайти винуватця, в присутності всієї школи почав допитувати найгіршого в класі учня, якого підозрював у скоєному. Хлопчик спробував було відмовлятися, але від його невпевненого тону директор ще більше впевнився в його провині. Директор потягнувся було за різкою, хлопчик заголосив, аж раптом вийшов Ян і сказав:

— Це я розмалював дошку.

Ох і розлютився директор! Він схопив Яна за комір, а потім на очах у всієї школи бив його різкою. Учні горланили: «Ганьба», а Ян навіть не зойкнув під час екзекуції.

А ввечері, коли Ян роздягався, Ред побачив пасмуги на братовому тілі. Довелося Янові все пояснити. Батьки, дізнавшись про негідну поведінку сина, всипали йому не менше за директора.

Наступного дня була субота. Ян нарубав норму дров для дому і, ледь живий од побоїв і приниження, побрів у свій єдиний щасливий куточок. Що ближче він підходив до долини, то краще почувався. Дорогою хлопчик мріяв, як зведе у хижці коминок і як виведе димар. Аж він почув, що із хижки долинають грубі, крикливі голоси! Ян підкрався ближче. Там, у його лісовій оселі троє волоцюг грали в карти та пиячили. По всій хижці валялися потрощені мушлі, а у вогнищі палали лук і стріли.

Бідолашний Ян кинувся в гущавину лісу, впав на траву й заридав од розпачу. Якби він тільки міг, то на місці повбивав би цих нелюдів!

За кілька годин хлопчик повернувся і побачив, що волоцюги пішли геть, зруйнувавши його улюблену хижку.

Ян почувався поваленим королем, в якого розтрощили трон. Вмить в нього занив кожен рубець на тілі. Ледь переставляючи ноги, хлопчик поплентався додому.

Настала осінь, а з нею прийшли затяжні зливи, задули холодні вітри, і Ян не міг навідуватись у свою долину. Він завзято взявся до навчання. Тепер лише книги стали для нього єдиною втіхою. У школі ним не могли нахвалитися, але вдома, як і раніше, на нього ніхто не звертав уваги.

Вчителі стали помічати, що Ян марніє на очах. Він і до цього не міг похвалитися міцним здоров’ям, а тепер виглядав зовсім хворим. Та вдома ніхто цього не помічав. Мама опікувалася лише молодшеньким. В Яна від образи боляче стискалося серце. А в школі Ян був гордістю директора. Він більше не малював карикатур, і вчитель вважав, що це лише завдяки його «лікуванню» різкою.

Ян усе марнів, усе дужче боліло в нього серце, і під Різдво зовсім зліг.

— Хвороба дуже запущена — це сухоти, — сказав лікар. — Він проживе місяць, максимум