Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

Мовчали, замислившись кожен про своє. Довгі паузи не обтяжували. Розмова, що виникала, зовнішньо здавалася без усякої логічної послідовності, але була якась внутрішня послідовність у всьому.

— Правда, добре? — спитала Марія. — І дощик, і ніч. У нас на Україні вже зовсім весна.

— Ви ж орловська, моя землячка, — зауважив Тургенев.

— Так, звичайно, але вже давно у мене таке відчуття, що саме Україна моя батьківщина і саме маленьке повітове містечко Немирів. Немов я там народилася. Хоча я там навіть небагато років прожила і вже дорослою, вже заміжньою, вже й Богдась був, а чомусь здається, що саме то моя батьківщина.

На якусь хвильку вона замислилась, потім промовила впевнено:

— Ні, знаю чому. Я там справді як народилась. Я там перші свої оповідання написала.

— «Народні оповідання». Я намагався зберегти всю чарівність і поезію вашої мови, хоча це було нелегко.

Що його захопило у цих оповіданнях невідомого автора та ще й жінки? Нічого схожого з жіночими романами і повістями, які тепер повінню затопили журнали. Траплялись між ними і нічогенькі, більш-менш легкі й приємні для читання, але камерні масштаби не виходили за межі особистих переживань автора, усе виростало з власних біографій і навіть кращі з них нагадували дамське tapisserie ' в затишній кімнатці.

В її ж оповіданнях — нічого з особистого життя. Рідне йому, автору «Записок мисливця», бриніло в цих, начебто спокійним тоном розказаних історіях, лаконічних, але сповнених глибокого суму і співчуття до скривджених. Цікаво, як розвиватиметься далі її талант? Що талант є, це було безперечним. Талант. Розум. Спостережливість. І ця чудесна меледійна мова.

Він сам запропонував їй перекласти нову повість «Інститутка».

— Я не приховую від себе труднощів у перекладі «Інститутки», — сказав він, — але мене вабить ваша мова. А те, що вона така близька і рідна російській, — це ще й утруднює переклад.

Вона зрозуміла, що не «її» мова, мова її оповідань, а українська.

— Ви знаєте, вів далі Тургенев, — я спитав вашого Шевченка, якого автора слід мені читати, щоб швидше вивчити українську мову, і він одразу, не замислюючись, відповів:

«Марка Вовчка! Він один володіє нашою мовою».

— Він мене просто дуже любить, — почервоніла Марія, але це їй було безмірно радісно. — Я сама не знаю, чого він так одразу полюбив і повірив у мене.

— А хто вас не полюбив? — усміхнувся Тургенев. — Шевченко, Куліш, Костомаров, Макаров — їм нєсть числа. Всі люблять, всі хвалять, славословлять.

— Ой, не плутайте грішне з праведним, — засміялась Марія. — Різні бувають похвали і різна любов. Інколи від любові і похвали втекти хочеться і сховатися, як від лиха. Та похвала Тараса Григоровича і його любов мені найдорожчі. Це як дарунок несподіваний. А втім, теж нелегкий.

— Чому?

— Чи виправдаю? Адже він захоплювався і щиро перебільшував, це я розумію... Коли починала я писати — хіба замислювалась? Ходила, придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича — він мене привчив. Раптом почула — не можу не написати усього, що в голові вже юрмиться. Хіба я що загадувала? Отак здуру сиділа й писала. Хіба я загадувала якісь ідеї проводити? Те, що думала, що обурювало до нестями, від чого пекло, про те й писала.

— Тому й вийшло так щиро, свіжо, як деревце, що росте само по собі. Я завжди думаю, що нам треба брати дійсність в її простоті, в її поетичності, і нічого не ідеалізувати, і не вказувати пальцем ані на свої заплакані очі, ані на ту річ, від якої треба заплакати. Мені здається, головна хиба наших письменників, і моя переважно, в тому, що ми не стикаємося з дійсним життям, себто з живими людьми. Ми звикли багато читати і абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрізь?

— О, — підвела голову Марія, — скільки я виходила з Опанасом Васильовичем і сама пішки. Крім того, нам довелося багато тинятися по різних містах. Після Орла жили в Чернігові, Києві, Качанівці, нарешті, Немирів. У Києві один час ми мешкали на околиці, Куренівка така там є, у хаті під солом'яною стріхою, неподалечку від базару, куди приїздили селяни. Чомусь жінки і дівчата зі мною трималися просто, ділилися і радощами і горем. Мені з ними легше було порозумітися, ніж у Петербурзі з нашими панями, — засміялася вона. — А чоловік, йому їсти й пити не треба, дай тільки послухати якусь пісню та записати.

Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем.

Він же хороший, він так любить її, Богдася. Але що трапилось між ними? Нічого, нічого не трапилось. У чім же річ? Вона згадала — Тургенев був з ним чемний, як з усіма, але особливої уваги не приділяв і не цікавився. Так — у межах загальної чемності

— Опанас Васильович такий заповзятий збирач пісень, прислів'їв, усякого фольклору, — якось сумно, тоном зовсім не відповідним тому, що говорить, мовила вона.

Хотіла додати: «Яка шкода мені, що він не поїхав зараз з нами», але замовкла, їй було соромно за прощання. А разом їхати? Швидше там бути вдвох? Ні, навіщо брехати? їй хотілось бути самій. Богдась ніколи їй не заважає, її внутрішній роботі.

...Але Опанас. Ні, вона бажає хоч спочатку побути сама, без ного пильного погляду, його постійних оцінок її вчинків і поведінки.