Валерій Олександрович Шевчук - Привид мертвого дому. Роман-квінтет

домогосподаркою. Має вольове, з підгарлом лице, між брів — велику родимку. Таємно палить, любить носити плаття з великими квітчастими візерунками. Струна друга (Ре) — колишня друкарка тітонька Марія (Маня), бадьора і весела. Таємно любить випити. Третя (Мі) і четверта (Фа) струни — близнючки Ольга й Олена, обидві телеграфістки. Ольга вирізняється мудрістю. Олена мала чоловіка, що був поетом «із башти слонової кості». П’ята струна (Соль) — тітонька Людя, худенька, хвороблива, із голосом пташки, постійно ламає кістки, а в кімнаті має нелад. Молиться перед іконкою святого Леоніда. Шоста струна (Ля) — тітонька Броня. Її волосся фосфоризує, бо фарбоване фіолетово, а «очі палали, як розпечені бляшки». Це «жена совєцкого офіцера, которий погіб смертю храбрих». Сьома струна (Сі), найвища нота — наймолодша тітонька Віра, колишня бібліотекарка, єдина з вищою освітою. Найінтелігентніша, одягається зі смаком, вродлива й зараз. Захоплюється любовними романами, бо в молодості пережила їх декілька.

Отже, всі вони — дуже різні. Рівняє їх відсутність власних сімей, а також самотність кожної. Але спільний дім об’єднує їх, як і одна на всіх збережена долею дитина — племінник. Однак гама їхнього співжиття не ідеалізується, навпаки — вони постійно «гризуться» між собою, відповідно їхні стосунки описуються у прикметних «прозових» подробицях, відповідною лексикою. Перед читачем постають картини звичайного життя провінції, яка має переважно непривабливі фарби, але своєю справжністю, первинністю, щирою простотою — неодмінні переваги. Недарма без того пекла своїх стосунків тітоньки не можуть жити. Про нього знає і Станіслав, однак з міста, від своєї самотності, навіть слави відомого піаніста тікає саме сюди, в цей дім, бо переконаний: «Рідний дім — це як гавань для втікача».

Прикметно, що поетична пластика у цій частині так само присутня. Вона розлита в усьому тексті, починаючи від окремих деталей і закінчуючи візійними епізодами, що у вигляді сну чи марення переривають сюжет. Як приклад: дівчина йде до колонки з водою і раптом прозоріє й розчиняється, «ніби створена з диму». Подібні епізоди виконують акцентну або ж символічну роль, як химерний сон-марення Станіслава, в якому для спільного фотографування сходяться родичі, знайомі, померлі й живі, люди з минулого і з теперішнього.

Взагалі мотив сну є особливим у творчості Валерія Шевчука. У другому творі книжки — «Зачинені двері нашого „я“ (Історії зі сну)»— сон не лише образ минулого, а й головний чинник сюжету, композиційний стрижень, за допомогою якого стирається межа між реальним і уявним. Більше того, сон як прийом допомагає художньо осмислювати, що є для людини її пам’ять. Власне, цей Vox є своєрідною філософією індивідуальної пам’яті. Всі п’ять «історій» є історіями із минулого, яке має той же вимір свого існування, що й сон, як вияв найінтимнішого, найсокровеннішого, іноді підсвідомого — все це «зачинені двері нашого „я“», які для світу нічого не важать, зате індивідуально можуть змінити навіть усе життя.

Історія перша виконує роль своєрідного зачину: у ній ключ розуміння ідеї гармонійної єдності повсякдення і духовності. Біблійна історія про Яковову драбину, яка з’єднує небо і землю, перетворюється в дитячі сновидіння, що час від часу зринають у пам’яті героя. У них та драбина так і не стане дорогою до неба — підкреслюється абсудність і марнота нашого світу, в якому переважають звичайні земні пристрасті.

Вони оголено, з великою дозою іронії й самоіронії, досить динамічно, читабельно, що характерно для стилю Шевчука, описуються крізь погляд у минуле хлопця Макса в Історії другій, яка називається «Чистилищем». Його дитинство (на цей раз дитинство у місті) стає справжнім чистилищем для душі, але і її випробувальним загартуванням для майбутнього життя, бо ж у каятті, сумнівах і стражданнях, притаманних лише дитині, порушив усі десять християнських заповідей. Оповідь час від часу переривається вставними епізодами-снами, які вносять у текст притчевий акцент. Наприклад, зустріч Макса у сні з «осяйною істотою», яка пояснила, чим різняться люди юрби і люди неба. Чи його сон про людей-манекенів — тут вперше виокремлюється думка про наш світ як світ манекенів. Взагалі у творчості Шевчука неможливо знайти героя, хоча б наближеного до богочоловіка. Зазвичай усі вони є звичайними, маленькими людьми, якими рухає невидима рука долі, фатуму, всі вони залежні від зовнішніх обставин і внутрішньої спроможності тим обставинам противитись.

Напрошується закономірне питання: чи не в самій природі людини закладено первісну спроможність бути манекеном? Особливо воно загострюється у зв’язку з Історією третьою. Мабуть, це найбільш автобіографічна новела у всій книжці — очевидно, письменника щось спонукає згадувати власну любовну драму з минулого. Пристрасть земна, любовна керує вчинками, поведінкою героя настільки, що він неспроможний володіти собою, уважніше поставитися до попереджувальних, застерігаючих зустрічей на Бишівській дорозі з чоловіком «зі срібними ріжками». Сюрреалістична сцена, коли хлопець та чоловік під час бійки знімають власні голови й вони, як гумові кулі, пливуть і швидко зникають у небі, алегорично, притчево завершує банальну, як світ, любовну історію. Очевидно, внутрішня природа, сутність людини насправді може бути недосяжною так само і для неї самої, як і для зовнішнього світу. В. Шевчук навіть у притчевому підтексті нічого не стверджує категорично. Скрізь він насамперед дослідник. Про це засвідчує й коротка Історія четверта, яка є фіксацією еротичних снів Макса. До речі, всі історії об’єднує спільний герой-оповідач, кожна доповнює чи увиразнює історію його життя, починаючи від дитинства й завершуючи дозрілістю. Розповідаючи й сяк-так аналізуючи ці свої дивні сни-рефлексії, Макс пробує зазирнути і в зону особливо загадкову — жіноче єство, однак крізь такий ракурс йому, очевидно, так і не вдасться зрозуміти самого себе — надто спрощено і одноплощинно від сприймає свої стосунки з жінками.

Поза тим, основна тема — тема минулого — продовжується і в Історії п'ятій, основна думка якої — без попередньої історії людина перетворюється в манекена, а життя людини у світі є процесом створення своєї історії.

Тут обстежується той світ манекенів, на який раніше лише зверталася увага. Максові привиджується, як він виявляє себе манекеном у вітрині. Його мандри вулицями міста та поза його межами час від часу змінюються спробою самозанурення в «утонуле в пітьмі „я“», воскресити яке так і не вдається. Він прагне із фрагментів спогадів-сновидінь «створити історію себе», без якої, впевнений, так і залишиться манекеном, навіть якщо й олюднився, але це йому так і не вдається — адже власне «я» залишається за межею