Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

– А як на мене, – відгукнувся інший з Рубайл, умощуючи попону на купу хмизу, – погано, що Нєдамір вас не прогнав. Люду тягнеться на дракона – аж страх. Мурашник цілий. Це вже не виправа, а на кладовище процесія. Я у тісняві битися не люблю.

– Та заспокойся, Ніщуко, – сказав Богольт. – Укупі ходити веселіше. Що ж ти, на драконів ніколи не ходив? Завжди на дракона тьма народу тягнеться, ярмарок цілий, справжній бордель на колесах. Але тільки гадина покажеться, то знаєш же, хто у полі лишиться. Ми, й ніхто інший.

Богольт замовк на хвильку, солідно ковтнув із великої, обплетеної лозою пляшки, гучно відшмаркався, відкашлявся.

– Інша справа, – продовжував, – практика показує, що часто лише після убивства дракона й починається потіха та різанина, а голови, наче груші, летять. Допіру коли скарбницю ділять, мисливці один одному межи очі скачуть. Що, Ґеральте? Га? Маю рацію? Відьмаче, до тебе говорю.

– Відомі мені такі випадки, – сказав відьмак сухо.

– Відомі, кажеш. Напевне, з чужих слів, бо не чув я, щоб ти коли на драконів полював. Скільки живу, не чув, аби відьмак на драконів ходив. Тим дивніше, що ти тут з’явився.

– Правда, – процідив Кеннет, прозваний Пильщиком, наймолодший з Рубайл. – Дивно воно. А ми…

– Зачекай, Пильщику. Я зараз говорю, – перебив Богольт. – Зрештою, довго патякати наміру не маю. Відьмак і так уже знає, про що йдеться. Я його знаю, він мене знає, до цього часу дорогу ми один одному не заступали, і, сподіваюся, й надалі не станемо. Ну, бо зауважте, хлопці, що коли б я, наприклад, хотів відьмаку в його роботі перешкодити або здобич з-під носа захапати, то відьмак, з місця не сходячи, тією своєю відьмацькою бритвою мене хльоснув би – і був би в своєму праві. Я маю рацію?

Ніхто не погодився і не заперечив. Втім здавалося, ані до першого, ані до другого Богольту діла не було.

– Ага, – продовжив він, – укупі ходити веселіше, як я вже сказав. І відьмак може у компанії знадобитися. Місцина дика й відлюдна, а раптом вискочить на нас переляк, чи жеритва, чи стриґа, то може нам клопоту наробити. А буде Ґеральт поблизу, то не матимемо клопоту, бо то його спеціальність. Але дракон – то не його спеціальність. Вірно?

Знову ніхто ані підтвердив, ані заперечив.

– Пан Три Галки, – продовжив Богольт, передаючи пляшку ґному, – він із Ґеральтом, і це для мене достатня рекомендація. То хто вам заважає, Ніщуко, Пильщик? Може, Любисток?

– Любисток, – сказав Ярпен Зігрін, передаючи пляшку бардові, – завжди припреться, коли щось цікаве діється, і всі знають, що він ні зашкодить, ні допоможе, ні маршу не затримає. Щось наче реп’ях на собачому хвості. Ні, хлопці?

«Хлопці», бородаті й квадратні ґноми, зареготали, трусячи бородами. Любисток зсунув капелюшка на потилицю й сьорбнув із пляшки.

– О-о-о-ох, зараза, – застогнав, хапаючи повітря. – Аж голос відбирає. З чого гнали, зі скорпіонів?

– Одне мені не подобається, Ґеральте, – сказав Пильщик, беручи посудину в менестреля. – Те, що ти цього чаклуна сюди притягнув. Тут щось від чаклунів проходу вже немає.

– Правда, – підхопив ґном. – Слушно Пильщик каже. Той Доррегарай потрібен нам, як свині сідло. Маємо віднедавна власну відьму, шляхетну Йеннефер, тьфу-тьфу.

– Та-ак, – протягнув Богольт, чухаючи бичачий карк, з якого щойно зняв шкіряний ошийник, наїжачений сталевими шипами. – Чаклунів тут забагато, прошу мосьпанство. Рівно на двох забагато. І дуже сильно вони до нашого Нєдаміра пригорнулися. Гляньте тільки, ми тут під зорями, довкола вогню, а вони, прошу мосьпанство, у теплі, у королівському наметі змовляються вже, хитрі лиси: Нєдамір, відьма, чаклун і Ґилленстерн. А Йеннефер – найгірша. А сказати вам, про що вони змовляються? Як нас у дурні пошити, от про що.

– Й оленину жеруть, – втрутився похмуро Пильщик. – А ми що їли? Бабака! А бабак, питаю вас, що воно? Щур, і ніщо інше. То що ми їли? Щура!

– То нічого, – сказав Ніщука. – Скоро драконячого хвоста скуштуємо. Немає нічого смачнішого за драконячий хвіст, на вугіллі запечений.

– Йеннефер, – продовжував Богольт, – це паскудна, злостива і язиката баба. Не те що твої дівахи, пане Борху. Ці тихі й милі, о, гляньте, сіли біля коней, шаблі гострять, а проходив я повз, пожартував, то усміхнулися, зубки вишкірили. Так, у радість я їм, не те що Йеннефер – та крутить-вертить. Кажу вам, треба пильнувати, бо гівно буде з умови нашої.

– Якої умови, Богольте?

– Що, Ярпене, скажемо відьмаку?

– Не бачу протипоказань, – сказав ґном.

– Горілки нема вже, – втрутився Пильщик, перевертаючи пляшку догори дном.

– То принеси. Ти ж наймолодший, прошу мосьпанство. А умову, Ґеральте, ми уклали, бо ми ж не найманці й ніякі там не платні пахолки, і Нєдамір нас на дракона не посилатиме, кинувши пару золотих під ноги. Правда – вона така, що ми із драконом впораємося без Нєдаміра, а Нєдамір без нас не впорається. А з того ясно випливає: хто більшого вартий, того й частка має бути більшою. Ми і постановили чесно – ті, хто у рукопашний бій піде й дракона завалить, бере половину скарбниці. Нєдамір, з огляду на рід і титул, бере чверть, у будь-якому разі. А решта, якщо будуть допомагати, поділять залишки – чверть – між собою, порівну. Що ти на це?

– А що на це Нєдамір?

– Не сказав ані «так», ані «ні». Але нехай він краще поводиться тихенько, молодик. Я ж казав, сам він проти дракона не піде, має покластися на фахівців, значить, на нас, Рубайл, і на Ярпена з його хлопцями. Ми, і ніхто інший, зустрінемо дракона на відстані меча. Решта, у тому числі й чарівники, якщо чесно допоможуть, поділять між собою чверть скарбниці.

– Окрім чарівників, кого ви зараховуєте до решти? – зацікавився Любисток.

– Усе ж не музик та віршомазів, – зареготав Ярпен Зігрін. – Зараховуємо тих, хто працює сокирою, а не лютнею.

– Ага, – сказав Три Галки, дивлячись на зоряне небо. – А чим працюють Козоїд і його набрід?

Ярпен Зігрін сплюнув у вогнище, щось пробурмотівши поґномськи.

– Міліція з Холопілля знає ці засрані гори й працює за провідників, – тихо сказав Богольт. – Тож справедливо буде допустити їх до поділу. Утім, із шевцем – трохи інша справа. Бачте, недобре воно буде, якщо хамство вирішить, що коли дракон з’явиться десь, то, замість того щоби слати за професіоналами, можна йому тихцем дати отруту – і далі борсатися у збіжжі з дівками. Якщо така процедура пошириться, то хіба жебрати нам доведеться. Що, ні?

– Правда, – додав Ярпен. – Тому, кажу вам, із тим шевцем має статися щось погане до того, як він, тягти його мати, до