Аркадій Фідлер - Оріноко

напевно, відчував незвичайну важливість цієї хвилини, наче вступав у новий період свого життя. Після довгих блукань доля закинула мене на це узбережжя Південної Америки. А що ще вона мені приготує?

Ми відразу вирушили в дорогу, йдучи один за одним. Індійці посувалися тихо, мов коти, тільки я крокував важко і шумно. В цих краях багато змій, особливо небезпечних уночі, тому Манаурі порадив мені перед походом взути іспанські чоботи.

— Чому тільки я маю взуватися? — запротестував я.

— Бо ти народився не тут. У тебе немає природженої кмітливості, яка потрібна в боротьбі з цими зміями.

— А у вас є?

— Є. Ми мимоволі відчуваємо, де змія.

Отже, хоч я й одвик від чобіт, а проте слухняно взув їх і тепер, під час походу, гупав ними об землю так, що аж луна котилася на чверть милі. Та це нікого не тривожило, адже ми на своїй землі, недалеко від друзів.

Шлях наш стелився біля підніжжя Гори Шулік, спочатку — вздовж самого узбережжя, потім повернув праворуч, у зарості. Минувши гущавину, ми вийшли до затоки. Але це була не справжня затока, а лагуна завширшки майже з півмилі, з досить широким виходом у море.

Манаурі показав рукою на протилежний берег лагуни і спокійно сказав:

— Там село.

Ген-ген, майже біля самої води, маячіли обриси якихось будов, подібних до хатин, але на такій відстані їх важко було розпізнати, незважаючи на місячне світло.

— Чи є у селі собаки? — запитав я.

— Багато.

— Щось їх не чути.

Таємнича тиша занепокоїла також Манаурі і решту індійців. Невже усі собаки спали, як забиті? Це просто неможливо. Завжди якийсь гавкає і луна обов'язково розлягається над водою.

Індійці були занепокоєні. Висловлюючи різні припущення, ми вирушили далі в дорогу, йдучи берегом озера. Місцевість навколо була така, як і раніш: пісок, подекуди вкритий заростями, де-не-де зустрічалися скелі. Місцями скелі заходили у воду, утворюючи над озером дивовижні печери.

За кілька хвилин ми пройшли половину дороги до села і вже розрізняли окремі хатини, розкидані в долині річки. Але й досі не видно було ніяких ознак життя. Тиша здавалася такою неприродною, що я зупинив індійців.

— Собак не чути! — сказав я.

— Їх немає. — Манаурі не приховував свого занепокоєння.

— Хатини стоять, село є! — зауважив Арнак.

— Стоять там, де й були. Але чогось їм бракує.

— Людей немає! — пояснив я. — Тут щось не все гаразд! Будьмо обережнішими. Треба посуватися крадькома.

Я тепер шкодував, що ми взяли з собою так мало вогнестрільної зброї і зовсім не мали луків. Та було вже пізно виправляти помилку. Насамперед необхідно розгадати таємницю німого села.

Вагура підійшов до мене і пошепки запитав:

— Ти, Яне, гадаєш, що сталося якесь нещастя?

— Щось сталося, я певен цього! Жителів же немає!

— Може, прийшли іспанці і всіх забрали в неволю?

— Ми переконаємося в цьому, коли дійдемо до хатин.

Підкрадатися треба було якомога тихше. Незважаючи на небезпеку від змій, я швидко зняв з ніг диявольське взуття і аж зітхнув полегшено. Як приємно земля холодила босі ноги! Вагура сховав чоботи в дуплі дерева, що стояло над берегом озера, і я позбувся зайвого клопоту.

Під заслоною кущів ми швидко дісталися до першої хатини. Стіни її були очеретяні, покрівля — з листя кокосових пальм. Досить було одного погляду, щоб переконатися, що хатина — давно вже безлюдна — ось-ось мала розвалитися: очеретяні стіни в багатьох місцях повиривані, крізь велику діру в даху світив місяць.

— Подивись-но, що там всередині? — доручив Манаурі Арнакові.

Сховавшись у заростях, ми чекали повернення юнака.

— Ти пам'ятаєш, хто тут мешкав? — запитав я вождя.

— Пам'ятаю. Мабукулі, мій приятель.

— Коли іспанці напали на вас, він не потрапив у неволю?

— Ні. Під час нападу його тут не було, як і багатьох інших.

— То після нападу він міг сюди повернутись?

— Міг.

Прийшов Арнак і сказав нам, що нічого підозрілого в хатині він не помітив. Деякі незначні речі, як, наприклад, тикви для води, лежали на підлозі, а хатину господарі, здавалося, залишили добровільно.

— А ти не помітив там слідів погрому? — допитувався вождь.

— Ні.

Довкола панувала тиша, все говорило про те, що селище безлюдне. Індійці, побачивши цю пустку, спочатку остовпіли, а потім їх охопило почуття страшної пригніченості, яке, безумовно, передавалося й мені.

Якась зловісна таємниця була в цій мертвій тиші індійського селища. Коли всі ми підійшли до безлюдної хатини, я попередив товаришів, щоб без потреби вони не входили всередину — адже могло бути, що людей вигнала з осель якась хвороба.

Просуваючись далі, ми минули згарище іншої хатини. Вона, як пригадав один з індійців, згоріла ще до нападу іспанців на село. Це було давно, приблизно за рік чи два до того, як мешканці залишили селище. Про це свідчили різні сліди, помічені нами і в інших хатинах.

Спостерігаючи ці сумні картини, ми обережно пройшли в кінець села, всюди зустрічаючи пусті хати, залишені добровільно. Вони стояли не групою, а на досить значній відстані одна від одної. Селище розтягнулося на якихось вісім, а може й десять гонів. Нарешті, дорогу нам перегородила широка, але мілка річка, що впадала в озеро. Ми посідали на березі, в тіні дерева, яке стояло поруч, щоб тихенько провести нараду.

— В одному я впевнений, — сказав я тихо, — тут не було нападу і не лилася кров.

Усі підтвердили це.

— Ніде немає слідів боротьби, хоч би поламаного списа чи стріли, нічого, — сказав Манаурі.

— Але ж куди могли піти люди? — здивувався Арнак.

— Мабуть, в глиб лісу, щоб бути трохи далі від узбережжя, — висловив я