Рольф Бломберг - Золото і анаконда

на ній подекуди діючі вулкани, а насправді їх немає. Річард Спрюс знайшов карту Гусмана, зробив з неї копії і розіслав багатьом людям.

Багато експедицій вирушало слідами першої — тієї, що скінчилася загадковим зникненням падре Лонго. Проте жодній і них не пощастило знайти скарб. До певного місця та вказівкою дерротеро йти було не важко, але потім починалися розбіжності.

Про спроби знайти скарб у XVIII і XIX століттях відомо мало. Ми знаємо тільки, що 1872 року — через шість років після смерті Гусмана — генерал-губернатор Монтес розіслав своїм підлеглим циркуляр, у якому пропонував узятися за пошуки скарбу.

Про спроби знайти льянганатський скарб у XX столітті відомо більше. 1912 року американський полковник Г. С. Брукс здійснив подорож, яка почалася романтично, але скінчилася трагічно. Полковник Брукс закохався у вродливу еквадоріанку Ізабеллу, і вона вирушила з ним в експедицію. Однак у Льянганаті Ізабелла померла, а провідники й носильники покинули полковника, і він блукав сам один у безлюдній місцевості, поки рятувальна експедиція не знайшла його — напівбожевільного і зовсім виснаженого. Брукс повернувся в Сполучені Штати і невдовзі після цього помер.

На початку XX століття в Льянганаті кілька разів побував австрієць Тур де Коос. Він узявся за цю справу грунтовно й між іншим їздив у Севілью, щоб ознайомитись з Архіво де Індіас, у якому зібрано тисячі документів з часів іспанської колонізації. Кажуть, ніби йому пощастило знайти там оригінал дерротеро Вальверде. А останньої подорожі в Льянганаті він начебто привіз трохи золота, знайденого на дні озера. Щоб дістати капітал для більшої експедиції, яка б мала й водолазне спорядження, він поїхав до Європи. Але саме тоді, як Тур де Коос, роздобувши необхідні гроші й спорядження, вантажився вже в Португалії, щоб плисти назад в Еквадор, він помер від запалення легенів.

Але найбільше наполегливості в пошуках скарбу Вальверде виявив американець французького походження Річард д’Орсей, котрий пробув у Льянганаті багато років. На відстані трьох-чотирьох днів ходу від Пільяро, приблизно там, де дерротеро починає плутати, він улаштував собі базу — добрий табір з чималим запасом харчів і спорядження. Звідси він робив виправи в різних напрямках. Раз у місяць з Пільяро до нього приходив посланець з харчами і поштою. Д’Орсей перебував у Льянганаті дев’ять місяців, а решту року жив у комфортабельному готелі з першокласним баром. Витративши всі свої гроші і не знайшовши золота, він врешті повернувся у Сполучені Штати. А недавно його ім’я промайнуло в репортажі про велику гірничу компанію Північної Америки, де він тепер працює. Д’Орсей і досі мріє про Льянганаті і заявив журналістові, котрий брав у нього інтерв’ю, що має намір повернутися туди, як тільки збере п’ятдесят тисяч доларів.

Відомий англійський мандрівник Г. Н. Дайотт — той, що колись спорядив велику експедицію на пошуки полковника Фосетта, який пропав у Гран Чако, — пробув у Льянганаті загалом п’ятнадцять місяців. Чимало разів ходив у Льянганаті італієць Тулліо Бошетті, який оселився в Еквадорі. Еквадорський географ Андраде Марій, про якого вже згадувалось вище, брав участь в експедиції Бошетті 1933–1934 років і написав про свої враження й спостереження книгу, яка на сьогодні дає найдетальніший опис Льянганаті. Підсумовуючи труднощі, які йому довелось пережити, він пише:

«… мушу сказати, що моє повернення в Пільяро вимагало максимального напруження сил, на яке тільки здатна виснажена людина, що втрачає рештки фізичної енергії, аби лиш повернутися до життя з місцевості, котра більше ніж будь-яка інша в світі заслуговує бути поміченою на карті страшним написом: «Назавжди непридатна для життя».

Список експедицій у Льянганаті, здійснених у XX столітті, можна продовжити, але я на закінчення ще тільки розповім про експедицію капітана Лоха 1937 року. Лох не пошкодував грошей на пошуки золота Вальверде, і саме після зустрічі з ним у мене теж виникло бажання вирушити туди, хоч його розповідь, здавалось, повинна була б тільки налякати мене. Лох назвав Льянганаті «землею фальшивих обіцянок і розвіяних надій» — експедиція мало не коштувала йому життя.

Капітан Лох був високий ставний шотландець. Як офіцер британської армії він брав участь у багатьох кампаніях в Африці та Індії, а залишивши військову службу, здійснив чимало сміливих мандрівок у різних частинах світу. Дізнавшись про скарб Вальверде, він у березні 1937 року вирушив з великою експедицією шукати його. Важко було вибрати гірший час для цього — єдиний сезон, коли погода в Льянганаті відносно непогана (та й то, якщо пощастить) — це час з кінця жовтня до початку січня.

У Пільяро капітан Лох зустрів старого чоловіка на ім’я Хосе Ігнасіо Кінтерос, котрий усе своє життя шукав скарб Вальверде і пробув у Льянганаті, мабуть, чи не більше, ніж д’Орсей. Кінтерос дуже просив Лоха, щоб той узяв його з собою. Він заявив, що знає, яких помилок допустилися всі попередні експедиції, і що він знайшов місце й сліди, яких давно вже шукав. Старий клявся, що приведе експедицію до величезного скарбу. Лох радо взяв його з собою.

І ось загін вирушив у дикий безлюдний край. З першого ж дня почалася препогана погода — дощ, пронизливий вітер, а на вищих місцях і сніг. Було навіть таке, що дощ йшов безперестанку тридцять дев’ять діб. Однієї ночі під час зливи вода затопила табір. Лохові довелося до ранку просидіти на дереві, багато харчів було зіпсовано й знесено водою. Носильники почали виявляти невдоволення, а згодом і тікати. Старий Кінтерос, котрий спочатку вів експедицію з великим ентузіазмом, раптом дуже змінився: став якось дивно поводитися, замкнувся в собі, втратив орієнтацію і врешті зовсім запопав духом. І тільки після повернення в Пільяро в нього минула ця «Льянганатська хвороба» — психічна депресія, якої зазнали на собі багато шукачів і яка дала їм підставу назвати Льянганаті «зачарованим краєм».

Мандруючи далі, Лох дістався до озера, в якому Тур де Коос нібито знайшов золото і біля якого побував також полковник Брукс. Того дня стояла на диво гарна погода. І що вони побачили? На дні озера виблискувало золото! Золото! Один з пеонів з радісним криком кинувся у воду і випірнув, блаженно посміхаючись, з повними жменями… жовтої слюди! Минула добра хвилина, поки він збагнув усе, і тоді заплакав, як дитина.

Проте