Анджей Сапковський - Відьмак. Останнє бажання

та реакції. Швидко сутеніло, і те було йому на користь, бо навіть напівтемрява була занадто яскравою для його зіниць.

– І чому ж, пане, все повинно залишитися як є? – запитав він, намагаючись повільно вимовляти кожне слово.

– А це, – Остріт пихато задер підборіддя, – до дідька мало тебе обходить.

– А якщо я вже знаю?

– Цікаво.

– Фольтеста буде легше усунути з трону, якщо стриґа дошкулятиме людям іще сильніше? Якщо королівський безум достобіса остогидне вельможам і простому люду, вірно? Я їхав через Реданію, через Новіград. Чимало подейкують про те, що у Визімі дехто дочекатися не може короля Визіміра як визволителя та істинного монарха. Але мене, пане Остріте, не обходять ані політика, ані наслідування тронів, ані палацові перевороти. Я тут, щоби виконати роботу. Ти ніколи не чув про почуття обов’язку і звичайну чесність? Про професійну етику?

– Зважай, до кого мовиш, волоцюго! – розлючено гарикнув Остріт, поклавши долоню на руків’я меча. – З мене досить, я не звик дискутувати із невідомо ким. Гляньте на нього: етика, кодекси, мораль! Хто б говорив? Розбійник, що тільки-но з’явився, так і повбивав людей? Той, хто уклінно гнувся перед Фольтестом, а за його спиною торгувався із Велерадом, наче найманий рубака? І ти насмілюєшся дерти носа, пахолку? Вдавати Відуна? Мага? Чародія? Геть звідси, поки я тобі плазом по пиці не дав!

Відьмак навіть не зрушився, стояв спокійно.

– Це ви йдіть звідси, пане Остріте, – сказав. – Темнішає.

Остріт відступив на крок, вихопив меча.

– Ти сам цього забажав, чаклуне. Я тебе вб’ю. Анітрохи не допоможуть тобі твої штучки. Я маю при собі черепаховий камінь, агат.

Ґеральт посміхнувся. Балачки щодо сили черепахового агату були настільки ж розповсюдженими, наскільки й безпідставними. До того ж відьмак і не думав витрачати сили на закляття, ба, більше, наражати срібний клинок на зустріч із лезом Остріта. Він прослизнув під «вісімки», які виписувало вістря меча, й вигином зап’ястка, сріблястими шипами на манжеті, вдарив вельможу у скроню.

VІ

Остріт прийшов до тями швидко, поводив навколо очима – у цілковитій темряві. Помітив, що зв’язаний.

Ґеральта, який стояв поруч, не бачив. Але зорієнтувався, де перебуває, і завив: протяжно, розпачливо.

– Мовчи, – сказав відьмак. – Бо приволочеш її передчасно.

– Ти клятий убивцю! Де ти? Розв’яжи мене зараз же, негіднику! Будеш за те висіти, сучий сине!

– Мовчи.

Остріт важко дихав.

– Залишиш мене їй на поталу? Зв’язаного? – запитав уже тихіше, додаючи брудне прізвисько майже пошепки.

– Ні, – сказав відьмак. – Відпущу тебе. Але не зараз.

– Ти, розбійнику, – засичав Остріт. – Щоби відволікти стриґу?

– Так.

Остріт замовк, перестав борсатися і лежав спокійно.

– Відьмаче?

– Так.

– Це правда, я хотів повалити Фольтеста. Не я один. Але я один прагнув його смерті, хотів, аби він помер у муках, аби ошалів, аби живцем згнив. Знаєш чому?

Ґеральт мовчав.

– Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаче, ти тут?

– Тут.

– Я знаю, про що ти думаєш. Але було не так. Повір мені, я не накладав жодних проклять. Я не знаюся на жодних чарах. Тільки раз сказав зі злості… Тільки раз. Відьмаче? Слухаєш?

– Слухаю.

– Це його мати, стара королева. Це напевне вона. Не могла дивитися, що він і Адда… Але не я. Я тільки раз, знаєш, намагався умовляти її, а Адда… Відьмаче! Запаморочилося мені, і я сказав… Відмаче? То я? Я?

– Це вже не має значення.

– Відьмаче? Північ близько?

– Близько.

– Випусти мене раніше. Дай мені більше шансів.

– Ні.

Остріт не почув скреготу відсунутої могильної плити, але відьмак – почув. Нахилився і розрізав кинджалом пута вельможі. Остріт, не чекаючи слів, скочив, незграбно пошкутильгав, а потім побіг. Очі його вже настільки призвичаїлися до темряви, що він бачив шлях, який вів з головної зали до виходу.

Із гуркотом вискочила з підлоги плита, що блокувала вхід у підземелля. Ґеральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну постать стриґи, яка пружно, швидко й безпомилково мчала услід за гупанням чобіт Остріта, що віддалявся. Стриґа не видавала ані найменшого звуку.

Потворний, тремтячий, моторошний виск роздер ніч, струсонув старі мури й тривав, вібрував, то піднімаючись, то спадаючи. Відьмак не міг точно оцінити відстань – через загострений слух, – але він знав, що стриґа наздогнала Остріта швидко. Занадто швидко.

Він вийшов на середину зали і став біля самого входу до крипти. Відкинув плаща.

Повів плечима, щоб меч улігся на спині зручніше. Натягнув рукавички. Він мав іще трохи часу. Знав, що стриґа, хоч і наїдена після останньої повні, не покине труп Остріта скоро. Серце й печінка були для неї цінним запасом живлення для довгого перебування у летаргії.

Відьмак чекав. До зорі, як він вирахував, залишалося ще зо три години. Спів півня міг би його лише збити з пантелику. Зрештою, навколо, скоріше за все, і не було аніяких півнів.

Він почув. Стриґа йшла поволі, чалапаючи по підлозі. А потім він її побачив.

Опис був точним. Непропорційно велика голова, посаджена на коротку шию, мала ореол сплутаного, розкуйовдженого рудого волосся. Очі світилися у темряві, наче два карбункули. Стриґа зупинилася і дивилася на Ґеральта. Раптом розчахнула пащу – немов похваляючись рядами білих загострених зубиськ, а потім клацнула щелепою зі стуком, що нагадував гупання віка. І відразу скочила, з місця, без розбігу, цілячи у відьмака закривавленими пазурами.

Ґеральт відскочив убік, крутнувся у блискавичному піруеті, стриґа тернулася об нього, теж крутнулася, розтинаючи повітря пазурами. Не втратила рівноваги, напала знову, одразу, з напівоберту, клацаючи зубами перед грудьми Ґеральта. Рівієць відскочив в інший бік, тричі змінивши напрямок обертання, дезорієнтував стриґу. Відскакуючи, він міцно, хоча й без замаху, ударив її у бік голови сріблястими заклепками, натиканими на тильному боці рукавички, на фалангах пальців. Стриґа потворно загарчала, наповнюючи замок гучним відлунням, припала до землі, завмерла й заходилась вити: глухо, зловороже, люто.

Відьмак зловтішно посміхнувся. Перша спроба, як він і розраховував, пройшла нормально. Срібло було вбивчим для стриги, як і для більшості потвор, прикликаних до життя чарами. Тож існував шанс: бестія не відрізнялася від інших, а це гарантувало можливість відчарування, а срібний меч, у крайньому разі, гарантував життя і йому самому.

Стриґа не квапилася із наступним нападом. Цього разу вона наближалася повільно, шкірячи ікла, бридко пускаючи слину. Ґеральт відступив, пішов півколом, обережно ставлячи стопи, сповільнюючи та прискорюючи рухи, чим виводив стриґу з концентрації, перешкоджаючи їй у підготовці до стрибка. Йдучи, відьмак розкрутив довгий, тонкий, міцний