Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

місцевостях Сімли, у вибалках Гімалайських гір. Генерал не знайшов для себе більш підходящої справи у такий час. Так, так. Що ж пише Герсай саїб Ансону-саїбу?

Інсур надірвав конверта.

«… Умови такі, що я безсилий вжити якихось заходів, — доповідав генерал. — Я не маю можливості не тільки швидко перекинути військову частину з одного пункту Бенгалу в інший, але навіть не можу своєчасно розіслати накази. Пошту одержуємо з величезним запізненням, регулярний зв'язок відсутній, а в негоду усі шляхи розмиті дощами, кур'єрських верблюдів теж у достатній кількості не маю. Повільність, млявість, непогодженість дій, які ледве не стали згубними для Британської імперії так нещодавно, під час Кримської війни, з усією силою проявляються зараз в Індії. Накази не виконуються або виконуються з недозволеним запізненням. Прості повідомлення з місця на місце ідуть по декілька діб, — так, вісті про сумні події у Барракпурі одержали в Калькутті тільки через сім діб, четвертого березня, і це в той час, коли звичайний кур'єр домчить від одного пункту до другого за дві з половиною години».

Посмішка поповзла по смуглявому обличчю Інсура. Він читав далі:

«… Мені не вистачає британських солдатів. Через війну з Персією майже всю королевську піхоту відкликали до перського кордону. На всьому просторі від Калькутти до Дінапура чотириста миль — один європейський полк, військові станції Бенгалу і Північно-західних провінцій оголені; в Аллахабаді порохові склади під охороною однієї лише тубільної парти, у Канпурі одна неповна рота європейців на чотири полки тубільної піхоти, у фортеці Делі — жодного британського солдата… І це в такий час, коли потрібні міри рішучі і суворі, коли найменша слабкість, найменше гаяння часу може коштувати нам усієї Індійської імперії…»

Кансамах голосно застукотів мідним казанком на кухні. Інсур сховав листа за пазуху, швидко зібрав розкидані листи, прикрив їх травою і сів на підлогу перед завіскою, схрестивши ноги, у спокійній позі індуса, що молиться.

У щілини очеретяної завіски він добре бачив подвір'я поштової станції і все, що на ньому відбувалося. Англійська леді, переночувавши у бенгало, вийшла на подвір'я з усім своїм почтом. Мем-саїб від'їздила. Четверо служників винесли скрині й саквояжі леді. Носії стояли напоготові, завіски, прикрашені намистинами, колихалися над просторими ношами. Служниці бігали й злякано метушилися по дворищу. Двоє служників підсаджували леді. Під балдахіном нош розправили велике похідне віяло.

Спочатку в ноші сіла нянька з немовлям на руках, потім і сама леді з трохи старшим хлопчиком. Слуги підняли на плечі саквояжі, мішки. Нарешті все було готове. Носії, дружно крикнувши, затупотіли босими ногами і винесли важкі ноші з воріт.

Знову стало тихо. Інсур дістав листа, дочитав його, потім склав і розірвав на дрібні клаптики. Нехай командуючий Бенгальською армією спокійно полює на тигрів серед чудової природи Сімли!.. Потім він одкинув завіску.

На подвір'ї не було нікого. Тільки кансамах змітав у куток сміття, яке лишила після себе англійська леді.

Інсур вийшов надвір. Щось довге й вузьке лежало біля сарая, прикрите зім'ятою хусткою з узорчатою крайкою.

— Що це? — спитав Інсур.

— Жінка, — неохоче відповів кансамах. — Померла сьогодні вночі, в сараї.

— Голод? — спитав Інсур.

— Не знаю. Гарячка, мабуть. Прибилася здалеку… З нею була дівчинка.

Не вірилося, що під хусткою людське тіло, — щось вузьке й тонке, наче дві-три гілочки, ледве піднімало зім'яту тканину.

Інсур зробив крок до стіни сарая і зупинився. Візерунок на хустці — чорні й червоні павичі по білому полю — здався йому знайомим.

Інсур придивився.

Щось шпигнуло йому в серце, він підійшов ближче, нахилився над трупом.

— Звідки йшли ці жінки? — спитав він глухим від хвилювання голосом.

Ніхто не відповів йому: кансамаха не було на подвір'ї.

Інсур постояв, потім нерішуче відсмикнув хустку.

Кілька хвилин стояв нерухомо й дивився и обличчя мертвої.

Нікого не було на подвір'ї, ніхто не бачив муки, яка перекривила обличчя Інсура.

Потім він прикрив обличчя небіжчиці білим сарі і одійшов.

— Батмо! — сказав він. — Ось як мені довелося побачити тебе знов, Батмо!..

Він стояв довго, наче забув, що йому треба поспішати.

Кансамах знову вийшов надвір. Інсур спитав його:

— Ти кажеш, з нею була дівчинка?

— Так, років тринадцяти… Вона вже пішла.

— А яка вона з себе? — запитав Інсур із жадібною цікавістю.

— Чорноброва, гарна, тільки дуже худа.

— А як звати, не знаєш?

— Ні. Вона тільки сказала, що вони нетутешні. Із Раджпутани.

— Так, — промовив Інсур, — із Раджпутани…

Він довго стояв на воротях.

— Куди вона пішла? — спитав Інсур.

— На південь… далеко! — махнув рукою кансамах. — Я дав їй рису на дорогу.

Інсур все ще стояв коло воріт, наче йому не хотілося йти.

Потім він підтягнув свою торбу, тісніше підперезався ремінцем.

— Ідеш? — запитав кансамах.

— Іду, — відповів Інсур. — Прощавай.

Він звернув од воріт праворуч, до річки, і зупинився.

— Ти дав їй рису на дорогу? — здалеку перепитав він кансамаха. — Нехай щастить тобі у всіх твоїх справах, кансамаше!..

І він пішов на північ.

Розділ п'ятий
Великий Колісний Шлях