Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

class="book">Важкий і довгий був Лелин шлях.

Іноді, сівши на камінь біля дороги, вона співала:

Голубе, дай мені крила, — я полечу над водою! Лебедю, дай мені пера, — я попливу за хвилею! Рибо, плавник мені дай, — я попливу під водою. Дай мені тисячу ніг, черв'ячок, — поповзу під землею.

Лела йшла вздовж Великого Колісного Шляху, стежкою для пішоходів, і назустріч їй цілий день ішли люди, тягнулися вози, скакали вершники, важко тупотіли слони, побрязкуючи дзвіночками на товстій шиї. Носії бігом проносили на довгих жердинах ноші під килимовим навісом. Офіцер-саїб їхав на коні, а слуги бігли поруч, не відстаючи від коня.

— Дорогу саїбові!.. Капітану-саїбові! — попереджали всіх слуги.

Побачивши здалеку килимові ноші саїба, Лела намагалася бути від них якнайдалі. «Не проси милостині у саїбів, у них біле обличчя і чорне серце», — пам'ятала Лела кансамахові слова.

— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..

Був травень — пекуча пора року. Дощі ще не почалися. Курява величезною димовою хмарою висіла над Великим Колісним Шляхом.

Тільки опівдні вона припадала до землі, затихали крики. Люди широким табором розташовувалися обабіч шляху, відпочивали у затінку попід возами. Коли спека спадала, люди ішли і їхали далі.

Не раз ховалася Лела за дерево або великий камінь, побачивши здалеку когось у високій факірській шапці. Чи це не той самий старий страшний факір, який знівечив їй лоб своїм тризубцем?.. Назустріч ішли факіри з гадюками, з мавпами, з мідними кулями. Факір з ланцюгом, факір з дерев'яним ящиком, факір без рук, — факіра з тризубцем не було.

Торбинка з рисом швидко спорожніла. «У селянина проси, у райота, він сам бідний, — подасть», — наказував Лелі кансамах. У спеку цілий день ішла вона голодна, а потім, зважившись, звернула в поле.

Селянська родина працювала на скопаній грядці. Райот, зігнувши худу спину, дуже обережно полов грядку, щоб жодний паросток рису не загинув на його клаптику землі. Дві маленькі дівчинки, просунувши палицю під дужку важкого дерев'яного відра, насилу тягли воду, щоб полити дорогоцінні сходи. Селянка-мати сіла відпочити, прихилившись до високого колеса гарби.

Лела підійшла і низько вклонилася селянці.

Жінка вийняла із шматини пласку ячмінну хлібину, коричневу від домішки перепаленої трави.

— Це все, що в нас лишилося… — Вона нерішуче дивилась на чоловіка.

Райот, худий, виснажений, з темним від утоми обличчям, уважно оглянув Лелу.

— У тебе нема матері, дівчино? — суворо спитав селянин.

— Нема, моя мати померла.

— А батько?

— Батько служить у полку, у саїбів.

Селянин обернувся до дружини.

— Батько в неї — сипай. Дай їй хліба, — сказав селянин.

Жінка відламала добру третину своєї хлібинки й подала Лелі.

Скоро Колісний Шлях порівнявся з берегом річки. А Лела все йшла і йшла, не знаючи, що батько її вже давно втік із Барракпура на північ, зовсім у протилежний бік, у глиб країни.

Баржі, човни під темними трикутними парусами пливли вниз по Гангу, до Бенареса. Лела йшла берегом, коло самої води.

Усе частіше бачила Лела селян, які майже весь час жили з сім'ями край шляху. Деякі з них, дочекавшись прохолоди, знімалися з місця і йшли далі, а деякі залишались, їм не було куди йти.

Хліба у них не було. Ні тут, ні вдома. Дві третини врожаю забрали англійці, рису не лишилося навіть на посів, — райоти кидали рідні села і йшли світ за очі.

Їх ловили, повертали назад і заковували в кайдани. Кидали в джелхану — в'язницю для тих, хто не заплатив податків. Їх мордували, затискали їм пальці у надколений стовбур бамбука, підвішували на брусі, сипали червоний перець у ніздрі. Райоти тікали й знову жили край шляху. Там, під жорстоким індійським сонцем, вони лежали багато днів, — худі, виснажені.

Якось Лела сіла відпочити на березі. Дві жінки морочилися біля човна.

— Куди йдеш? — запитала Лелу одна з них.

— Моя мати померла, я йду до батька, — прошепотіла Лела.

Жінки посадовили її в човен, і багато днів Лела пливла по великій річці. У човні, під очеретяним навісом, вона відпочила від спеки.

Вночі вони пропливли повз Бенарес, священне місто індусів. Було свято Девалі — свято світла. Ліхтарі гойдалися на високих і гнучких бамбукових жердинах. Жінки на березі пускали на воду запалені світильники, — уся широка річка світилася вогнями. На сходинках коло води молились люди. Лела бачила темні постаті біля вогнів. Люди молились Калі Тисячорукій — богині-месниці. Вони просили гніву в Чорної богині на голови саїбів.

Лела надовго запам'ятала, як тхнуть трупи. Дуже багато людей вмирало у Бенгалі; на Східцях Спалення, вздовж берега Гангу, трупів було навалено, як дров. Їх не встигали спалювати. Мертві тіла пливли за водою.

— Голод! — сказали жінки. — Голод у країні!..

Човен зупинився коло якогось селища, і Лела пішла знову. Все рідше подавали їй хліб. Райоти самі кидали свої хатини і просили милостиню. У Нижньому Бенгалі голодували так само, як і в Верхньому.

Здавалося, вся Індія кинула свої житла і вийшла на дороги: так багато старців було нз Великому Колісному Шляху.

Лела йшла через села. Цілі сім'ї помирали на порогах затихлих хатин. Лела бачила обтягнуті шкірою ребра, голодні очі, почорнілі повіки… Селянські діти блукали лісом, жували траву, листя, молоді бамбукові пагінці. Третій місяць без хліба, всі запаси скінчилися, селяни мерли.

Трупи пливли по річці,