Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

скупчувались у затонах, на заворотах і біля острівків величезної дельти Гангу, гнили під сонцем, отруювали повітря й воду. Отруйні міазми народжувались у гирлі Гангу, і холера, страшна гостя, знову, як і декілька років тому, починала свій похід полями Індії.

Страшну торгівлю побачила Лела на майдані коло одного великого селища. Селянки вивели на базар своїх дітей. Доведені голодом до відчаю, матері продавали їх у неволю. Афганські купці ходили поміж рядами, придивлялися, обмацували дитячі худі руки, спини, незадоволено цмокали язиками.

— Поганий товар!.. Зовсім поганий товар!.. Вони перемруть у дорозі!.. — сердились купці.

А Лела йшла далі. Ніхто не подавав їй більше хліба. Вона шукала їстівних плодів у лісі, відкопувала в землі бульби дикого ямсу[6]. Сили в неї слабшали й слабшали, вона ледве ступала. «Чи дійду?» — думала дівчинка.

В одному селі Лела довго шукала, де б переночувати. Халупи були тихі, вікна забиті. В одній з них, на самому кінці села, хтось тихенько стогнав… Дівчинка переступила через поріг.

У хатині давно ніхто не жив: на глиняній долівці валялися черепки, тріски. Людей не було. Дві маленькі мавпочки вовтузилися в кутку, де колись розводили вогнище. Повиснувши на мідних прутиках, мавпочки кидали одна на одну жмутами соломи. Вони були люті, як люди: їм теж не було чого їсти. Усі плоди, усе коріння, усю їстівну кору у лісі давно з'їли люди. Одна, сердито загарчавши, шпурнула у Лелу глиняним черепком. Скрізь було сміття, запустіння, смерть. Тут не було чого робити. Лела хотіла вже йти. Знову почувся слабкий стогін, ледве чутний голосок. Купа соломи в кутку заворушилась, і з неї підвелася голова дитини.

На Лелу дивилися погаслі очі мертвяка, очі, що глибоко запали на почорнілому личку дитини. Голівка хитнулася на слабкій шийці і знову схилилася, — у дитини не було сили. Лела підійшла. Це був маленький хлопчик, років шести-семи. Лела взяла його на руки, — купка сухих кісточок, хлопчик був легший за кролика.

Лела поклала дитину на лаву.

— Хто ти, сестричко? — запитав хлопчик.

Більше він нічого не міг сказати. Лела розтерла в пальцях трохи м'якої їстівної кори і спробувала нагодувати його. Хлопчик через силу ковтнув кору і зразу ж віддав назад. Він уже не міг їсти.

Лела знайшла воду в глиняному відерці, змочила дитині губи. Полежавши, хлопчик почав говорити, поспішаючи, ледь чутним, слабким голосом.

Вони всі померли з голоду, всі, хто був з ним у хаті… Мати, старший брат, дві маленькі сестрички, батько… Він спочатку плакав, коли лишився сам, потім замовк. Він лежав у кутку на соломі і дивився у вікно. Скільки днів пролежав отак — він не знає. Гадюки шурхотіли в соломі, але не займали його, так тихенько він лежав. Тепер йому вже недовго жити, — він помре, як померли його сестри, його батько й брат…

— Ні, ні! — сказала Лела. Серце в неї боляче стиснулось.

Вона підмела підлогу в хатині, прибрала черепки, прогнала мавпочок. Охлялі і злі, вони могли скривдити дитину. Потім знову взяла хлопчика на руки, посадовила його на поріг. Вона принесла йому свіжої трави, квітів.

Хлопчик мляво посміхнувся до неї, перебираючи травинки тоненькими пальчиками.

— Іди, сестричко! — сказав хлопчик. — Іди, куди йдеш.

— Я візьму тебе з собою! — щиро пообіцяла Лела. Сльози підступили їй до серця. — Я візьму тебе з собою, ми підемо разом… Ми випросимо хліба.

Хлопчик ледве похитав голівкою.

— Я не можу йти, — сказав хлопчик.

— Я понесу тебе на руках!

— Ні! — хлопчик заперечливо хитнув головою. — Йди, сестричко, — сказав він. — Сама ти якось дійдеш. А я вже лишуся тут.

Хлопчик мав рацію. Ніщо вже не могло врятувати його, навіть коли б вона дістала хліба.

— Ти боса, сестричко? Візьми сандалі мого брата, он там, під лавою. Так тобі легше буде йти.

Дитина припала головою до бамбукового одвірка й замовкла. Лелі здалося, що він дрімає. Але коли через годину вона покликала його, хлопчик не ворухнувся. Він так і помер з відкритими очима.

Лела попрощалася з ним і пішла далі.

З кожним днем іти ставало важче. Усе частіше сідала дівчинка на землю, сиділа довго і дивилася на берег, на велику річку. Вона вже не завжди розуміла, куди йде і навіщо.

Саїби проїжджали мимо в легких двоколках, на арабських скакунах. Вони ні на кого не дивилися і мали такий вираз, ніби вся ця країна, не тільки земля, але й небо над нею — належали їм! Ніби вся Індія, все її золото, земля, люди, шовк і рис, і перли, — усе належало їм!

«Увесь світ належить нам! — ніби говорили ці пихаті обличчя. — А ви — брудні індійці, раби!.. Ви живете для того, щоб носити нас на ношах, няньчити наших дітей, сіяти для нас рис, вирощувати бавовну, копати землю, поганяти верблюдів, співати, просити милостиню і — подихати з голоду…»

Лела знайшла на шляху недоїдений качан кукурудзи і з'їла його увесь. Вона навчилася відрізняти їстівних мурашок від отруйних, збирала їх у долоню і їла. На серці в неї було тяжко, її нудило від голоду, ноги тремтіли.

Так дівчинка брела ще день, ще два… Як уві сні, йшла вона мимо великого ставка і зеленої огорожі якогось саду. Лела не знала, що це вже околиці Калькутти.

Біля живоплоту вона зупинилася. Сад був чудовий: прозорий басейн, квіти, зелене листя платанів. Великий білий будинок ховався в тіні дерев. На лаві біля огорожі сидів хлопчик — гарно вбраний, у білій куртці з атласним синім коміром. Але те, що хлопчик тримав у руках, було набагато чудесніше і за сад, і за квіти, і за фонтани. Лела вп'ялася