Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

очима в хлопчикову руку. Він їв сандвіч: великий шматок холодного м'яса між двома свіжими скибками хліба.

— Дай! — попросила Лела. Вона забула напучування кансамаха.

Хлопчик обернувся і скрикнув з переляку. Він побачив Лелині очі.

— Бери! — сказав хлопчик. Він віддав їй і хліб, і м'ясо. Потім побіг до хати й виніс великий шматок пирога.

— Ще! — сказала Лела. — Я дуже голодна.

Хлопчик кивнув головою.

— Індійці завжди голодні,— сказав хлопчик. Він приніс їй ще пирога.

— Тепер заснути б, — сказала Лела.

У саду за огорожею була тінь. Лела перелізла через неї, лягла в затінку і відразу ж заснула.

Хлопчик побіг у хату.

— Мамо, у нас в саду лежить дівчинка, — сказав він. — Велика, гарна, тільки дуже худа. Чи не можна, щоб вона жила у нас?

Місіс Пембертон вийшла в сад.

— Ти такий добрий, Фредді, ти всіх жалієш! — сказала місіс Пембертон.

Вона розбудила й уважно обдивилася дівчинку. Мальовниче лахміття замість плаття, чудові коси, біле сарі, що прикривало смуглявий правильний лоб…

— Гарна дівчинка! — сказала місіс Пембертон.

Лела зрозуміла все, що їй сказала мем-саїб, і дуже розумно відповіла. Її взяли помічницею до няньки — глядіти найменшу дитину.

Немовлятко Бетсі цілий день спало в колисці під білим серпанком. Лела подавала літепло, щоб купати Бетсі, освіжала глиняну підлогу ароматною есенцією і смикала за шнурок велике віяло, прикріплене над колискою, коли нянька та годувальниця засинали.

Лела була спритна і розумна. Скоро їй наділи мережаний фартушок і приставили до парадних кімнат.

Хазяїн, містер Пембертон, був високий носатий чолов'яга з громовим голосом і важкою ходою. Увесь день він крокував по кабінету і голосно диктував секретарям ділові листи.

— Рис! Рис! Рис! — чула Лела. — П'ятсот мішків рису у Брістоль, дві тисячі в Копенгаген.

Містер Пембертон торгував рисом, бенгальським рисом, найкращим у світі. Судна, навантажені індійським рисом, вирушали в усі європейські порти.

— Сто тисяч центнерів продано минулого року, — чула Лела, — сто двадцять п'ять тисяч — цього…

Половину Бенгалу можна було б нагодувати тим рисом, який вивозив хазяїн.

Навколо будинку сновигали голодні люди, через огорожу заглядали старці. Вони просили хліба. Хазяйка була щедра, вона подавала старцям. Хазяїн хитав головою.

— Індійці завжди голодні, — говорив хазяїн.

Якось хазяйському хлопчикові привезли подарунок — ляльку з Бомбея. Побачивши ляльку, Лела зблідла: той самий дід! Лялька-фа-кір майстерно зшита із шовкових ганчірок. Висока шапка, гачкуватий ніс, строкате лахміття. Коли ляльку смикали за шнурок, факір піднімав руку.

Фредді був щасливий. Лела дві ночі не спала. Страшний дід з піднятою рукою стояв перед очима. Вона встала вночі, пробралася в покій для дітей, взяла ляльку й понесла її в сад. Тут вона сховалася в далекий куток, відірвала ляльці-факіру руки, ноги, голову і закопала у різних місцях. Її спіймали в саду й привели до хазяїна.

Фредді качався по підлозі й кричав:

— Моя лялька!.. Моя лялька!..

Усі слуги зібралися в хазяйські кімнати. Хазяйка голосно обурювалась. Хазяїн вийшов у їдальню в халаті. Він гидливо морщився: Лела вкрала ляльку молодого саїба!.. Вона наважилася взяти річ, яка належить британському підданому…

Того ж ранку Лелу одвели у в'язницю.

Розділ шостий
Джелхана

Увесь перший день Лела просиділа в кутку тюремного подвір'я, на розпечених від сонця кам'яних плитах, біля стіни, накрившись хусткою, не сміючи ні на кого глянути.

«Джелхана!.. Неволя!.. — думала Лела, ковтаючи сльози. — Тепер мені вже ніколи не побачити батька».

Вона чула стогін, шурхіт; хтось проходив мимо, хтось штовхнув її і прошепотів образливе слово. Лела не ворухнулась.

— Зніми з мене сарі! — почула вона біля себе чийсь голос.

Поруч з нею, біля стіни, скорчилися дві жіночі постаті під білими хустками. Одна з жінок голосно стогнала.

Лела зірвала хустку з обличчя сусідки.

Вона побачила розпатлану молоду жінку, що сиділа навпочіпки із зчепленими на грудях руками. Кисті рук у жінки були затиснуті двома дерев'яними дощечками й міцно стягнуті вірьовкою. Забиті в дощечки цвяхи проходили наскрізь через суглоби. Із розпухлих пальців сочилась темна кров.

— Що це? — злякалася Лела.

— Колодки, — відповіла жінка.

Друга жінка, мабуть, мати першої, теж заворушилась.

— Глянь!

Вона показала Лелі свої руки: почорнілі суглоби, оголене до кісток гниле м'ясо…

— З мене тільки вчора зняли колодки! — сказала жінка.

— За що ж їх наділи на вас? — спитала Лела.

— За те, що ми ткали шерсть. Ми родом з Біхара, а в наших селищах тчуть таку тонку шерсть, якої не вміють ткати саїби.

— Саїби не дозволяють нам ткати шерсть на наших верстатах, — сказала друга ткаля. — Нас судитимуть. Якщо суддя добрий, — звелить одрубати пальці на одній руці. А коли злий, — відрубає на обох. Бо суддя теж саїб.

Жах охопив Лелу, вона не знала, що сказати.

Тут почулися голоси. Увійшли двоє чоловіків. Жінки замовкли.

Один з тих, що увійшли, високий на зріст афганець у зеленій чалмі і в великих сережках, оглянув подвір'я. Усі затихли.

— Ось оцього! — показав йому низенький саїб у білому пробковому шоломі, з недобрим голеним обличчям. Він показав на літнього індійця в білому куховарському ковпаку і смугастій