Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

Це був баберчі — кухар.

Афганець витягнув індійця на середину подвір'я.

Кухар зблід і затремтів.

— Бідний Рунбар! — промовила старша ткаля.

Два тюремники поспішили на допомогу афганцеві. Усі троє потягли індійця кудись за глиняну огорожу, на задвірки.

Маленький саїб бігав і давав розпорядження.

— Цеглу! — наказував маленький саїб.

Один з тюремників бігом поніс через усе подвір'я розпечену цеглу.

— О-о! — Жахливе виття долинуло з-за огорожі.

— Я посаджу тобі нечистого мехтара на живіт! — різким голосом кричав маленький саїб.

По двору, підштовхуючи, провели хлопчика у коричневій пов'язці, з короткою мітелкою за поясом. Це був мехтар, підмітальник вулиць.

— Ай-ай!.. Яка ганьба! — закричали жінки. — Підмітальник вулиць торкнеться його тіла! Бідний кухар, він втратить свою касту….

— Де пояс Гордон-саїба?! — кричав за огорожею маленький саїб.

Кухар тільки стогнав у відповідь.

— У його хазяїна, Гордон-саїба, пропав шовковий пояс, — пояснила молодша ткаля. — Другий день мучать бідного Рунбара, хочуть дізнатися, чи не він узяв пояс…

— Мішки! — наказав саїб афганцеві.

Афганець бігом приніс два довгих мішки, скріплених разом і схожих на гігантські шкіряні шаровари. Щось живе билося там, ворушилося й вищало.

— Щури! — розширивши очі, сказала Лелі молодша ткаля.

— О-о!.. О-о!.. — знову жахливе виття почулося за огорожею. Мішки, набиті голодними щурами, натягли старому на ноги.

— Рятуйте! — кричав кухар.

— Де пояс Гордон-саїба?..

— Не знаю, клянуся, не знаю!.. — хрипів індієць.

Мішки ворушилися, як живі. Щури, з вереском обліпивши ноги бідного кухаря, шматували його тіло.

Незабаром стогін за огорожею затих. Кухаря потягли за ноги через усе подвір'я. Він був непритомний.

Маленький саїб обійшов в'язнів. Люди довгими годинами стояли голодні на сонці. В одного руки були скручені вірьовкою за спиною і до рук підвішена важка гиря. У другого вірьовка стягувала все тіло, міцно прихоплюючи ліву ногу. Він стояв на правій нозі, зігнувшись і тримаючи на крижах цеглу. На оголеній спині його заструпилися рани від сонячних опіків. Третій, самий крайній, висів прив'язаний за руки до поперечного бруса. Звісивши голову набік, він часто-часто дихав і зрідка сіпався у корчах.

— Третій день їм не дають води, — сказала старша ткаля. — Це селяни, які не сплатили податків.

Маленький саїб обійшов усіх. Він звелів посипати сіллю спини найупертішим і пішов.

«Швидко прийдуть і по мене», — думала Лела. Вона чекала до вечора. Але сонце зайшло, і ніхто не згадав про неї.

— Сиди тихо, дівчино! — сказала їй старша ткаля.

— Може, маленький саїб не так скоро згадає про тебе.

Лела швидко вивчила свою в'язницю. Незабаром вона знала усі її закапелки, місця катування, підвали й глибоку нішу за гратами, у товстій стіні, де лежали хворі.

Один молодий ув'язнений з перших днів звернув на себе увагу дівчинки. Він сидів у кутку двору сам, за невисокою глиняною огорожею; сидів навпочіпки, рівномірно похитуючись, і тихо тягнув одну й ту саму ноту, — чи то мукав, чи то співав без слів, наче німий. На лобі в нього з-під білої ганчірки, якою була пов'язана голова, виглядали три поперечні чорні стріли.

«Недоторканий!» — подумала Лела.

Ніхто не підходив до ув'язненого. Підмітальники вулиць — мехтари низької касти, — лимарі-чамари, що тхнули падлом і через те вважалися нечистими, навіть люди касти «пасі» — чистильники смітників, — навіть вони не сміли доторкнутися до нього.

Він був парія — людина найнижчої з усіх каст Індії. Він не мав права напитися води із спільного арика.

Вартові далеко обходили його, щоб часом не зачепити краєчком одежі. Той, хто торкнувся парії, відразу ж ставав таким самим парією. Їжу йому кидали здалека.

Навіть повітря, яким дихав парія, вважалося нечистим.

Парія здавався німим. Він сидів мовчки і рівномірно похитувався.

Лела уважно придивлялась до німого. Щось в його обличчі здалося їй знайомим. Де вона бачила цю людину? Злегка подзьобані віспою шоки й погляд сірих очей, бистрий погляд, яким ув'язнений якось несподівано пильно обвів тюремний двір!..

Чи дивився він на неї? Ні, не дивився. Однак Лела розуміла, що він усе бачить і все помічає.

Дівчинка погано спала ночами: усе бачене за день мучило вночі її уяву. Одного разу Лела ніяк не могла заснути. Втомившись лежати на холодних кам'яних плитах, дівчинка встала і пішла вздовж стіни. Вона виразно почула голос недоторканого за глиняною огорожею. Лела тихенько заглянула за огорожу.

Чоловік з п'ятнадцять сиділо кружкома і, тісно скупчившись навколо парії, уважно слухали недоторканого.

— Ворон приніс мені вісті з волі, — глухо говорив парія, і Лела здригнулася, почувши його голос.

— В'язні, будьте готові… Скоро розчиняться тюрми…

Цей хриплуватий, наче злегка застуджений голос! Лела заплющила очі, спогад заполонив її… Високі чорні ялини, дзвін на перекладині, хатина у горах і молодий подорожній, що приніс її матері вісті із Барракпура.

«Чандра-Сінг!» — мало не скрикнула Лела.

— Владі саїбів приходить кінець… Шуліки кричать про це у небі, ворони крячуть на кладовищах. Уся Індія піднімається, щоб назавжди вигнати демона-гнобителя із своїх полів.

— Слухайте, слухайте! — Усі щільніше присунулися до парії, люди боялися поворухнутись, боялися промовити слово.

— Мечі махратів уже піднялись. Піднімаються списи раджпутів, півмісяць мусульман!.. За річкою Сатледж випускають в'язнів… Двадцять тисяч в'язнів на перший поклик візьмуться до зброї. Чекайте знака, в'язні!.. Тепер уже скоро!