Павло Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

мене мало здивувало. Я був серед справжнісіньких людей. Високих, худих, але з великими квадратними головами. Спостеріг, що вони налякані, розумів, що причина цьому — я. Це розізлило мене ще більше.

— Що ви зробили зі мною, негідники! — закричав я. — Яке неподобство!

Вони дивились на мене вже не злякано, а здивовано. Чи ж могли не дивуватись, зачувши, що цей страшний звір говорить людською мовою? Двоє стояли поруч мене, один з них, очевидно, і був Уртекс. Я відразу впізнав його по голосу.

— Заспокойся, Едене! Я тобі все поясню.

— Що ти можеш мені пояснити! — не вгавав я. — Адже я чув усі ваші розмови. Ти переселив мене в якусь дику тварину.

— Ні, — ласкаво мовив Уртекс. — Ти не тварина… Ти щось більше від мене. Я лише один з мільйонів, а ти будеш прабатьком великої людської цивілізації.

Щось перехопило мені горло.

— Я не хочу, Уртексе, прошу тебе. Я не хочу бути прабатьком. Я хочу бути людиною.

— Ти вже людина, Едене.

— Я хочу бути такою ж людиною, як і ви. Я не маю в собі достатньо сил пройти шлях тисячоліть, щоб знову знайти себе. Це жахливо. Прошу тебе, Уртексе, поверни мене туди, де я був.

Уртекс мовчав. Інші дивились на мене вражено.

— Я не можу зробити цього, — похмуро сказав Уртекс. — Тоді ти перетворишся на мертві ампули.

Я перехопив погляд Уртекса, спрямований на операційний стіл, але нічого не зрозумів.

— Якщо так, краще вбий мене… Я не хочу починати все спочатку. Не хочу спізнати цей страшний шлях…

— Він не страшний, Едене. В ньому — сенс усього людського існування.

Уртекс знову поглянув на стіл і взяв звідти невеликий шприц. Тепер я знав, що він хоче зробити.

— Не смій, негіднику! — заволав я.

Я озирнувся: знайти б щось для самозахисту. В ту ж хвилину відчув укол у стегно. Відразу втратив сили і поволі опустився на ложе. Все попливло перед очима, але-диво! — я вже відчував полегкість і щастя, внутрішню гармонію і блаженство.

Навколо мене лунали голоси, звучав і голос керівника, якого я так і не встиг побачити.

— Що сталося, Уртексе?

— Важко пояснити. Мабуть, усе йде нормально. Непередбаченим є те, що він прокинувся раніше, ще до того, як мали відбутись потрібні зміни.

— Уртексе, прошу тебе, перевір ще раз хід досліду, — мовив керівник. — Уяви собі, якщо він знову прокинеться при своїй людській свідомості?

— Виключено! — відповів Уртекс.

Голос віддалявся, я вже нічого не чув, останні іскорки свідомості потихеньку згасали. Я не був нещасний, але не був і щасливий, ледь бачив білий шлях, що губився десь у безконечності.

III

Військовий автобусик зупинився, і ми з Коннолі вийшли. Був теплий, трохи вологий недільний день. О дев’ятій вулиці міста були безлюдні, як і в моєму рідному містечку в Айдахо. Ми перетнули невеличку площу. Над старими покрівлями спокійно, тепло, ласкаво розкинулось вічне італійське небо.

— Який чудовий день! — промовив я.

— Справді, — тихо відгукнувся Коннолі.

Я здивовано поглянув на нього — він озивався дуже рідко. Навряд чи у всьому світі була мовчазніша людина.

— Може, вип’ємо трохи, — запропонував я.

— Чому б і ні, — кивнув Коннолі, — У «Флорі», якщо не заперечуєш.

Я посміхнувся. У «Флорі», як звично, збирались письменники і художники, низькорослі, артистично зодягнуті балакучі італійці, які, насупившись, замовкали, тільки-но побачивши нашу уніформу. Але сьогодні ми були в цивільному, отже, могли з’явитись там, не псуючи настрою постійним відвідувачам. Я не розумів, чому Коннолі надає перевагу цій кав’ярні Навряд чи він мав нахил до творчості. Читав він багато, але я ніколи не бачив його з ручкою у руці. Він не писав навіть листів, хоча часто купував красиві кольорові листівки з видами італійських міст. Можливо, йому не було кому писати. Розповідав, що виріс у дитячому притулку. Про Коннолі говорили всяке, подейкували, що він не сповна розуму. Звичайно, я не вірив у ці нісенітниці, проте ніколи не розпитував про його дивне і в чомусь загадкове життя. Може, тому він і ставився з симпатією до моєї скромної особи. Те, що ми разом літали на «ФР-ІІ», нічого не пояснювало, адже на цьому найшвидшому і найдосконалішому літаку нашого часу з нами літало ще дев’ятеро чоловік. Власне, ми обидва були егоїстами та невдахами і, схоже. такими й залишимося.

Ми сиділи під зеленим тентом у «Флорі» і смакували гіркувате вино з порцелянових келихів. Коннолі, обіпершись на спинку плетеного стільця, сидів, як завжди, мовчазний і похмурий, може, сумніший, ніж було звично для нього. Він був середнього зросту, сухорлявий Хоч важив понад вісімдесят кілограмів, наче кістки його були наповнені залізом. І зараз мені здавалось, що стілець тріщить під ним, хоча сидів він спокійно, розслаблено. М’яко пригрівало сонце, фонтан перед нами тихо переливався зеленкуватою сонною водою. Вулицею пройшли школярки у супроводі двох зів’ялих монахинь, схожих на воскові фігури. Дівчата були міцні, прищаві і страшненькі, як усі італійки. Вони йшли парами і крадькома розглядали вітрини. Я бачив, з яким інтересом простежив за ними Коннолі, а коли вони пройшли, обличчя його стало ще сумнішим.

— Схоже, вони тобі не до вподоби? — зауважив я.

Коннолі ледь чутно зітхнув:

— Мені їх жаль…

— Так, якщо вірити музеям, у давнину римлянки були набагато красивіші.

— Ні, не тому, — кинув він. — Вони ще такі чисті й невинні.

— Не будь таким наївним! — заперечив я. — Відколи на світі існує телебачення, відтоді людська невинність зникла.

— Ні, не зникла, — тихо відповів Коннолі, — і мені страшно, що вони рано підуть з життя.

Мені здалось, що я не розчув.

— Чому вони підуть з життя?

— І не тільки вони, — відповів Коннолі. — Всі, якщо не