Павло Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

добре. Спійману рибу викидав на берег, де її збирала жінка. Помітивши мене, злякався, але не втік. Мене ж розглядав з такою цікавістю, наче розумів, що ми прилетіли з космосу. Переконаний, він стукнув мене по голові більше з цікавості, аніж з якоюсь іншою метою, адже, як видно з усього, вони не споживають подібних до себе істот…

— Коротше, Уртексе! — втрутився той, хто проводив нараду.

— Гаразд, постараюсь коротше, — незадоволено відповів Уртекс. — Дослід полягає ось у чому. Ми штучно викличемо в гуманоїдів мутації в наступному поколінні їхні нащадки різнитимуться від батьків. У них буде менше шерсті, й поступово вона зникатиме. Це примусить їх у щось вдягатись, щоб приховати свою наготу. Ходитимуть тільки на двох ногах. Руками не лише кидатимуть каміння, а й виготовлятимуть примітивні знаряддя для захисту і нападу. Їхній мозок помітно збільшиться — і вагою, і за функціональними можливостями. Виявляться нахили до певних примітивних ремесел. Складніша справа з формуванням нахилів до суспільного життя, як-от до усвідомлення необхідності взаємодопомоги, милосердя, прихильності до подібних собі істот.

— А чи гарантується життєстійкість мутантів? — почулося із зали.

— Так, слушне запитання, — відповів біолог. — Перше покоління справді буде не вельми життєспроможним, особливо в ранньому віці. Тож треба забезпечити, щоб їх захищали батьки. Ми впливаємо на їхній мозок. Вони будуть досить тямущі, хитрі, навіть жорстокі й водночас віддані своїм дітям. Зможуть користуватись вогнем, і це вміння буде передане дітям. Вони стануть розумними істотами, людьми, які зуміють і за найнесприятливіших умов зберегти своїх нащадків. Ось у чому суть експерименту.

Запанувала коротка тиша.

— Є запитання? — звернувся до присутніх ведучий.

— У мене одне, — озвався хтось. — Чи надання гуманоїдам основ людської свідомості не дезорієнтує їх у новій для них дійсності? І чи не викличе в них внутрішніх конфліктів?

— Так, подібна загроза існує, — не дуже охоче відгукнувся біолог. — Пряме втручання в мозок гуманоїдів була оперативним і дифузним. А успіх таких дій ми не можемо сповна гарантувати оскільки користуємося екстрактами, розрахованими на людей. До того ж нелегко визначити необхідні дози. Так, наприклад, ми різко збільшимо статевий потяг у гуманоїдів та їхніх нащадків. Цей екземпляр, що перед вами, буде справжнім полігамістом, щоб не сказати розпусником. Нехай плодяться, — треба збільшити їхню популяцію. Але це приведе до конфліктів між самцями, можливо, й до кровопролиття.

— Але якщо так, то чи не замало п’яти піддослідних екземплярів?

— Можна взяти й більше, — відповів біолог. — Але тоді експеримент потребуватиме більше часу.

— Що таке час, коли йдеться про закладення основ нової людської цивілізації. Ми повинні все зробити як слід. Поспіх тут зайвий, — промовив хтось із присутніх.

— У мене запитання. Чи передбачені мутації в наступних поколіннях?

— Ні. Якщо нова мутація з’явиться за несприятливих умов, які ми не можемо передбачити, наслідки можуть бути фатальними. Але ми даємо їм деякі знання, які можуть придатися і через тисячоліття, а також деякі складні для їхнього розуму істини в доступному для них вигляді, хоча ще довгий час вони не зможуть їх збагнути.

— Наприклад?

— Наприклад, така сентенція, — незадоволено сказав біолог. — «Чим менше яйце, тим більший буде птах, що з нього вилетить».

— Гм, досить посередньої — озвався хтось із присутніх.

— Це придумав не я, — ображено відповів біолог. — Я цитую Хука.

— Чого можна чекати від нікчемного поета…

— Навіщо ж так? А мені цей вислів до вподоби! — озвався Хук. — Не «вилупиться», а «вилетить». Сказано розумно.

— А ще що?

— «Коли ти на березі, рухається човен. Коли ти в човні, відпливають береги», — продовжив Хук.

— Це трохи краще! — непевно промовив хтось. — Але хтозна, чи вони зацікавляться такими сентенціями.

— Продовжимо далі! — озвався керівник. — Чи є принципові заперечення проти експерименту?

— Так, у мене є, — спокійно і переконано зазвучав голос.

— Говори, Хете.

— Я взагалі не схвалюю вашого експерименту. На мою думку, ми не маємо права втручатися в процес еволюції людської свідомості. Я переконаний, що експеримент може призвести до трагічних наслідків, якщо ця людська свідомість не зуміє досягти повної гармонії з природою, котра не брала участі в її створенні…

— Гармонія має бути досягнена, — озвався Уртекс, біолог. — Якщо ні, тоді цей вид загине.

— Саме гармонію ви повинні закласти в основу його свідомості, — мовив Хет. — А не нахил до жорстокості. Він і без того досить жорстокий.

— А на мій погляд, це добряк і пустун, — зауважив Сваск.

— Шкода, що він не розбив тобі голову, — сказав Хет. — Де й поділась би тоді твоя поблажливість. Оці ось складки біля губ — що це за ознака, на твою думку?

Я відчув, як хтось доторкнувся до мого обличчя. Я затремтів від жаху. Чи не я та мавпа, про яку щойно йшлося? Дурниці, чи може таке бути? Я ж розумію все, що вони говорять, я людина, така ж, як і вони. Але навіщо тоді торкатись мого обличчя, якраз біля губ, де видніється ознака жорстокості мавпи. Ця думка так вразила мене, що я зібрав усі сили, щоб випростатись на ложі. І не зміг — був міцно прив’язаний… Але чому, чому вони зв’язали таку ж людину, як і самі, справжню людину?

— Уртексе, твій красень, схоже, прокинувся, — здивовано промовив Хет.

— Не може бути, — відповів Уртекс. — Це повинно статись через два дні.

— Але він ворушиться. — провадив Хет. — І силкується розплющити очі.

— Пригасіть світло! — гукнув Уртекс. — Пригасіть швидше!

І світло наді мною погасло.

Я розплющив очі Якраз у мене над головою був великий дзеркальний рефлектор, і я побачив у ньому себе. Побачив і здригнувся від жаху. Звідти прямо на мене дивився страшний звір. То був я, в цьому не залишалось жодного сумніву. Мене раптом охопив панічний жах, і я, напруживши м’язи, розірвав пута.

Тепер я сидів на ложі із зв’язаними ногами. Мав можливість добре все роздивитись. Те, що побачив,