Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

Томек у задумі стояв на майдані Трьох Хрестів. Якщо він зараз повернеться додому, йому негайно доведеться сідати за уроки, а потім треба буде допомагати молодшим двоюрідним братам. Нудьга страшенна! Як приємно було б піти до Ботанічного саду! Що ж робити? Під час цих вагань і боротьби із самим собою раптом спала йому на думку чудова ідея: «Нехай вирішить доля, що мені робити».

І він попрямував до найближчого вуличного ліхтаря, рахуючи кроки й примовляючи:

— Прогулянка, дім, прогулянка, дім, прогулянка, дім, — і, на превелику свою радість, зупинився біля ліхтаря на слові «прогулянка».

Томек зітхнув із полегкістю, дякуючи долі за таке вдале розв’язання складної проблеми. Швидкими кроками він пішов на Уяздівські алеї. Незабаром опинився в Ботанічному саду й швидко забув про неприємності, які чекали на нього вдома. Сів у тихому куточку. П’янкий запах квітів і миле щебетання птахів навіювали приємні мрії. Звичайно, в такі хвилини Томека огортав смуток за майже зовсім незнайомим батьком. Він заплющував очі… І в його уяві вимальовувався нечіткий образ високого чоловіка, обличчя якого не міг пригадати. Він не знав навіть, де батько тепер перебуває й що робить. Тітка Яніна ретельно приховувала від нього цю таємницю. Листи від батька приходили дуже рідко, проте регулярно, двічі на рік, листоноша приносив тітці виклик на поштамт. Після кожного такого виклику тітка купувала дітям нові костюмчики. Це був явний знак, що Томеків батько надіслав гроші.

Подружжя Карських ставилося до Томека так само, як і до своїх дітей. Єдина відмінність була в тому, що Томек відвідував приватні уроки англійської мови в англійки, що оселилася у Варшаві. Плата за навчання іноземної мови порівняно з заробітною платнею дядька Антонія становила надто великий відсоток. Тому Томек був упевнений, що користується з цього привілею виключно на вимогу свого батька. Отож, бажаючи зробити йому приємність, він учився дуже старанно. Уперто зазубрюючи англійські слова, він думав: «Нехай знає, як я його люблю».

Тепер, сидячи в парку на лавці, він обдумував свою першу розмову з батьком, якщо колись із ним зустрінеться. Звичайно, розмова вестиметься англійською мовою, адже батькові, либонь, буде цікаво довідатися про результати такого дорогого вивчення цієї мови. Через те Томек сам задавав собі запитання й відповідав на них, вишукуючи в словнику важкі вирази, і навіть не помітив, як минули три години. Тим часом до парку прибувало щораз більше людей. Зрештою, заглиблений у свої думки, Томек звернув на них увагу.

«Мабуть, уже дуже пізно, — подумав він. — Тітка Яніна знову сердитиметься… Цікаво, чи вона й цього разу покарає мене?»

Несподівано погляд його зупинився на зелених кущах.

«Ага, раз доля порадила мені піти на прогулянку, то нехай, отже, й відповість на це запитання», — вирішив він і відразу зламав маленьку гілку. Відриваючи листок за листком, повторював: «Буде покарання, не буде, буде, не буде…»

Томек повеселішав, кидаючи на землю останній листок. Вийшло, що «покарання не буде». Тоді він почав розмірковувати: «А чому не буде? Адже тітка завжди звертала увагу на пунктуальне повернення зі школи. Можливо, у неї розболілась голова? Якщо вона лягла й заснула, то, звичайно, покарання не буде. А може, пішла за покупками й не спитає, чи повернувся я вчасно?»

Томек вирішив якнайшвидше переконатися у правильності свого ворожіння й поспішив додому. З Уяздівських алей до Мокотовської вулиці було недалеко, й, опинившись незабаром біля брами будинку, він завагався. Що буде, якщо гадання підведе? До того ж Томек не любив, коли тітка хвилювалась через нього. Та більше терпіти цю непевність він не міг, отже, швидко шаснув у браму й зупинився в кінці внутрішнього подвір’я. Подивився на темні, як правило, вікна третього поверху й відчув неспокій: у вітальні горіло яскраве світло. Це була виразна ознака того, що в квартирі тітки діється щось незвичайне. Отже, покарання таки не мине його?

«Погано, справді погано, — зажурився Томек. — Виходить, гадання підвело. Ну звичайно, адже сьогодні субота, а тітка завжди казала, що всілякі гадання збуваються лише в понеділок, середу й п’ятницю. Як же я не подумав про це раніше!»

Готовий до найгіршого, Томек повільно піднявся на третій поверх. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинила двоюрідна сестра, Ірена.

— Де ти був так довго? — запитала вона підвищеним тоном.

Томек махнув рукою й пробурмотів:

— Доля зіграла зі мною лихий жарт. Я зовсім забув, що сьогодні субота…

— Що ти мелеш? — нетерпляче перервала його Ірена.

— Тітка дуже сердиться? — запитав Томек, не звертаючи уваги на її слова.

— Не знаю, вона й батько вже три години сидять у вітальні, зачинившись з якимось таємничим гостем.

Томек полегшено зітхнув на повні груди. У нього відразу ж поліпшився настрій. Отже, гадання на листках виявилось найправдивішим з усіх відомих йому засобів дізнатися про майбутнє.

— А де Вітек і Збишек? — звернувся він до дівчинки, заінтригований її збудженням.

— Підглядають через замкову щілину, — швидко пояснила Ірена.

— Їм за це перепаде, якщо тітка помітить. Хіба вони ніколи не бачили гостей? Ти також, мабуть, підглядала?

— Атож! Ти, Томеку, сьогодні щось дуже запишався! — відповіла невдоволено сестра. — Більше ти нічого від мене не довідаєшся!

— Ти все одно довго не витримаєш, тому краще відразу розкажи про те, що знаєш!

— Я певна, ти зараз попросиш, щоб записати тебе в чергу підглядати в замкову щілину, як тільки довідаєшся, що це зовсім не звичайний гість. Ледве він увійшов до передпокою, як від нього війнуло справжніми джунглями.

— Можливо, це в нього такі парфуми? — жартома сказав Томек.

— Ти дурень! — обурилась Ірена. — Справа зовсім не в запахові. Він виглядає так, немовби щойно повернувся із самого центру Африки.

— І що ж було далі? — спитав Томек.

— Гість щось сказав мамі, вона мало не зомліла й погукала: «Антосю, Антосю! Іди швидше сюди, у нас незвичайний гість!» Потім вони втрьох зачинились у вітальні й досі розмовляють.

Томек зблід і випустив із