Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

— Мені здається… є, — відповів де Ліма, немовби трохи вагаючись. — Може, вип'ємо? Коньяк чи віскі? Раджу коньяк.

— Дякую. Я мало п'ю.

Але господар уже відчинив бар і потягся по пляшку.

— Одна чарочка не зашкодить.

— Ви сказали, що є новини? — почав я, намагаючись якнайшвидше перейти до справи.

— Авжеж! Саме тому дружина весь ранок дзвонила до вас, — відповів де Ліма, наливаючи в чарки коньяк. — Як ви знаєте, позавчора я повернувся з Лондона…

Я не знав, але кивнув головою. Де Ліма був представником відомої британської фірми і час од часу виїздив до Англії.

— Я добре знаю Лондон, — вів далі господар. — Там проминула моя юність. А вам знайоме це місто?

— Звичайно, знайоме.

— І дуже добре?

— Так собі. Але, даруйте, ви хотіли розповісти мені про якусь справу… — намагався я спрямувати розмову в потрібне русло.

— Саме до цього я й веду. Отже, ви добре знаєте Лондон?

— А який саме район вас цікавить? Лондон великий…

— Авжеж, авжеж. А втім, це не має значення… Краще, якби ви знали цю вулицю…

— Яку вулицю?

— Блек Рівер-стріт.

— На жаль, не пригадую.

— Бачте, як уже я сказав, Лондон я добре знаю. А цю вулицю — особливо, бо на ній мешкав один із моїх студентських друзів. Тепер я теж буваю щороку в Лондоні і часом навідую старі місця. Так якось людину тягне… Ви читали всі досі видані книжки Браго? — раптом звернув він на інше.

Я завагався.

— Здається, ні… Але в усякому разі більшість.

— А «Поріг безсмертя»?

— Саме вчора закінчив.

— Це добре. Це дуже добре! — знову зрадів він невідомо чому. — Ви пам'ятаєте сцену, де головний герой, ну, знаєте, отой художник, уперше помічає, що сліпне? Він іде вулицею, і йому здається, що стоїть туман, але дерева він розрізняє…

— Ясна річ, пам'ятаю.

— Оце саме й є Блек Рівер-стріт!

— Здається, вона так називалася. Але я не зовсім розумію…

— Послухайте, сеньйоре. Я, можливо, й не прихильник творчості Браго, але читаю все. Хоча б навіть через Маріо. Отже, на цій вулиці ростуть дерева, як і описує Браго. Але бачити їх він не міг…

— Ви хочете сказати, що Браго ніколи не був у Лондоні? То дарма. Адже він міг скористатися чиїмсь описом або знімками.

— Ба ні! Не міг він бачити цих дерев! Навіть на знімку. До речі, в мене є такий знімок. Зараз покажу.

Він підійшов до письмового столу і взяв примірник «Порога безсмертя», що лежав на ньому. Розгорнувши книжку, де Ліма витяг кольорову листівку.

— Будь ласка, погляньте.

Я роздивлявся листівку. На ній була вузенька вулиця з старими будинками. Обабіч бруківки тяглися ряди невисоких дерев. Сама ж листівка нічим не різнилася від сотень подібних, що продавалися в кіосках кожного великого міста.

— Чому ви гадаєте, що Браго не міг бачити цих дерев? — запитав я, кладучи листівку на стіл.

Обличчя де Ліма весніло.

— Бо дерева ці посаджено лише чотири роки тому, тобто через два роки після смерті Браго, — мовив він, і голос йому затремтів з хвилювання.

Я надовго задумався.

— Можливо, це просто збіг обставин? — сказав я нарешті, беручи чарку. — Він не знав Лондона, а коли навіть і знав — це не мало б ніякого значення. Він вибрав першу-ліпшу назву вулиці, яку знайшов десь у списку або на плані, або ж хтось йому підказав… А дерева — то вже деталь, витвір фантазії.

— Опис вулиці дуже точний, — не поступався де Ліма.

— Можливо, хто-небудь йому розповів про вулицю, а дерева були потрібні для розвитку дії, тому він їх і «вигадав».

— Браго любив реалії…

— Отже, коли це не випадковість, то що? Будь ласка, поясніть.

— Бачте… — господар мимоволі стишив голос. — Я довго міркував над цим… І моя дружина теж. Коли це не випадковість, то лишається дві можливості: або книжку писав не Хосе Браго і це лише апокриф…[3]

— Абсурд! Невже хто-небудь із видатних письменників, а, на думку критики, автор «Порога безсмертя» саме такий, — став би писати під чужим іменем? Та ще й таким, яке кілька років тому було невідоме широкому загалові? Ця можливість виключається!

— Але є ще друга можливість…

— Тобто?

— Що Браго живий і пише й далі!

— Але навіщо це йому?

— Певною мірою відповідь на ваше запитання дає він сам у цій книжці, — де Ліма показав на «Поріг безсмертя». — Слава здебільшого приходить після смерті…

— Ну, гаразд. Але яка ж тут роль професора Боннарда? Який сенс великому вченому встрявати в таку дивну і, будьмо відверті, не зовсім чисту махінацію?

— Ученим часом притаманне дуже своєрідне почуття гумору. Можливо, Боннард хоче в такий спосіб довести суспільству, що воно спроможне помітити генія лише після його смерті? А зрештою, інститут на цьому має тільки користь…

Однак це припущення не видалося мені слушним.

— Саме тому й виникає сумнів, що Бон-нард причетний до цього. Матеріальна вигода інституту, який він очолює, поставить його в незручне становище, коли з'ясується правда. Завжди можна закинути людині що, мовляв, вона діяла з меркантильних міркувань.

— Можливо, є й інші причини, яких ми не знаємо… в усякому разі, коли виявиться, що Хосе Браго живий, його можна буде змусити виплачувати аліменти синові. Мені ці гроші не потрібні. Я навіть відраджував дружину порушувати судову справу… Але ви її знаєте…

Тут я згадав ще про одну причину мого візиту.