Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

— А звати ж її як? — збуджено торсає його Володя.

— Оленкою звати. Для мене вона — найкраща в світі дівчина!

— Ти теж красивий, — зітхнув Володя. — Оленка, мабуть, тебе дуже любила…

— Любила… І дуже любила слухати, коли я співав. Завжди просила заспівати що-небудь, хоча б трішечки, хоча б тихесенько. З нею мені так гарно співалося!

— А де Оленка тепер? — не заспокоюється Володя.

— Хтозна. Батько в неї майор, їхню сім'ю евакуювали. Та Оленка, мабуть, на фронті, бо то така дівчина, що в тилу не сидітиме. Пам'ятаю, як ми з нею ходили записуватися добровольцями на фронт. Мене взяли, а її — ні, бо якраз надійшло розпорядження про евакуацію сімей офіцерів. Коли ми прощалися, Оленка сказала, що чекатиме мене завжди, все життя… Я вірю Оленці, вірю її клятві… — палко шепоче Жора.

Охоплений солодким трепетом, Володя в душі радіє за Жору. «Як добре, — думає він, — що є на світі закохані Жора й Оленка. І як добре мати такого друга!..» Володя радіє, бо ж для нього, сімнадцятирічного юнака, сповідь старшого друга — це не інтимно-лоскітлива любовна історія, а щось значно важливіше, вагоміше. В Жориній розповіді про цю незвичайну любов він, Володя, інтуїтивно відчуває незнищенну силу життя. Він збагнув це скоріше серцем, ніж розумом, і навряд чи зміг би передати словами.

— А про що ви з Оленкою мріяли тоді, перед війною?

— Оленка мріяла про медінститут, а я — про консерваторію. А тут війна… Усі наші мрії розтоптав проклятий фашист…

— А я мріяв стати льотчиком. Таким, як Валерій Чкалов. Навіть устиг подати документи до льотної школи. І прийняли б, якби не війна… Віриш? Танки фашистські увійшли в нашу Сквиру через три тижні, ми навіть виїхати не встигли… А потім облава — і ось я тут… А з мене вийшов би непоганий льотчик. Віриш? Ти не дивись, що я малий на зріст…

— Ти молодець, Володю. І льотчик з тебе був би гарний, я вірю в це. Адже я знаю, як ти спортом займався, який ти дужий. Бо якби був слабак, то хіба зважився б стільки разів втікати з тюрем і таборів? Сам бачив, як тебе, закутого в кайдани, привезли в Освенцім, як Ганс Максфельд робив тобі хірургічні операції… І якщо вже ми опинилися тут, розкисати не маємо права. Ось де нам потрібні і чкаловська мужність, і корчагінський гарт, і залізна сила волі. Треба дивитися на своє життя як на гвинтівку, яку не маєш права загубити в бою. Це затям собі. Справжня боротьба тільки починається, до остаточної перемоги над фашизмом ще дуже далеко…

Не спалося не тільки Жорі й Володі. В'язні ворушилися на піску, декотрі металися в лихоманці — від ран, від голоду, від спраги чи від тяжкої нервової перевтоми. Хтось із кимось перешіптувався, хтось голосно проклинав війну, Гітлера і своє розтоптане життя, хтось жалібно плакав, хтось брутально лаявся, хтось молився. Шарудіння піску, стогони, зойки, лайки, прокляття, молитви, різноголосе й різномовне перешіптування…

— Не впадай у розпач, Володю, — шепотів Жора. — Будемо триматися. Я ж знаю не одну мову. Знайдемо чехів, Франца, вони допоможуть нам…

— А якщо не знайдемо?

— Знайдемо! — рішуче відрубав Жора. — Мусимо знайти!

В цей час на сторожовій вежі есесівець хрипким голосом загорлав якусь огидну пісеньку: «Гайлю, гайлі, гайля! Ох-х а-ха-ха-ха-ха!»

— Смоли б тобі гарячої в горло, проклятий фашист! — з ненавистю пробурмотів Жора, а потім торкнувся Володиного плеча: — Давай, малюк, умостимося зручніше та спробуємо заснути.

Вони підгорнули під себе сухішого піску, вмостилися в ньому зручніше й затихли. Неподалік жалібно й скорботно молився якийсь поляк. Володі чомусь стало шкода того поляка, очевидно, вже немолодого чоловіка, який носить в душі стільки болю, скорботи, відчаю. «Добре, що має розраду хоч у молитві!», — подумав Володя, хоча й розумів, що тут не допоможе ніяка молитва.

— Ще не спиш, Володю? — прошепотів Жора.

— Ще ні, друже.

— Знаєш, що я подумав? Як дивно: уже стільки ми разом, побраталися, а й досі навіть прізвищ один одного не знаємо.

— Справді дивно. Тільки імена й знаємо. А фашистам хочеться, щоб ми забули навіть власні імена. Для того й витаврували нам на руках номери. Ти просто номер — і ніщо більше. Як мертвий інвентар чи робоча худоба. Вони й поставили собі за мету перетворити нас на худобу… Тільки не вийде. Ми повинні залишатися людьми, пам'ятати своє ім'я, своїх батьків, свою Вітчизну… А прізвище моє Яковенко. У нас і вулиця так називається: Яковенківка.

— А я — Тимчук, — сказав Жора, — Теж поширене прізвище в наших краях. Дід на броненосці «Потьомкін» служив матросом. Міцний був дідусь. А вуса мав — як у Будьонного.

— А я свого діда знаю тільки з розповідей матері, та ще одна стара фотокартка збереглася… Три Георгіївські хрести мав дід Василь. Стоїть на знімку на повен зріст, у шапці й шинелі, при шаблі, і три хрести на грудях прямо на шинелі. І теж — хвацькі вуса. Видно, одчайдух був неабиякий. А батько й мати мої — сільські вчителі. Чи ж судилося ще побачити їх?.. — Володя тяжко зітхнув.

Короткий тривожний сон розпанахало несамовите виття концтабірної сирени. Чотири години райку: підйом! Він ніколи не щезне з пам'яті тих, хто його звідав. Починаються нові страждання, попереду день — як вічність. Чи дотягнеш до вечора? Адже за день може трапитися стільки несподіваних, прикрих, фатальних випадковостей, і кожна з них може обірвати твоє життя…

З'явилися люті зі сну Псякрев, Шакал і Змій, засвистіли нагаї, і зразу все заворушилося, закопошилось. Почалося шикування. Лайки, стогони, зойки, погрози, побої… На лівому фланзі