Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

— Я також. Голова паморочиться, а сон не йде.

— Треба заснути. Сьогодні витримали, тепер нове завдання: витримати й завтра. Іншого шляху в нас немає. Людське життя тут важить не більше ніж піщинка цього кар'єру. Оце тобі фашизм у дії. А що ми знали про фашизм до війни у школі? Майже нічого.

— Чого ж, — спробував заперечити Володя, — дещо розказували. Навіть збирали пожертвування для тих, хто постраждав від фашизму. Пам'ятаю, під час подій в Іспанії, я тоді був у третьому чи четвертому класі, вчителька розповіла про трагедію іспанських дітей і просила збирати кошти на допомогу. Я розбив тоді свою скарбничку, дістав з неї заощадженого карбованця й віддав на допомогу іспанським дітям.

— Карбованця віддав? — гірко всміхнувся Жора. — Та треба було б на погибель фашизму віддавати все — навіть останню сорочку.

— А ми хіба не віддавали? — розсердився Володя.

— Віддавали, — зітхнув Жора. — Та наших сорочок виявилося замало…

— Ну, ти завів розмову… Щоб ти знав, до війни мені ледве виповнилось п'ятнадцять років. Я був шмаркачем, піщинкою в морі, а ти…

— А я, хоч і старший на два роки, теж був піщинкою в морі. Ми обидва були піщинками в морі, а тепер стали піщинками в цьому проклятому кар'єрі…

— Нічого, — тихо відповів Володя. — Наша армія вже б'є цих гадів і жене геть з рідної землі!

— Це чудово, що жене, і я вірю: скоро не буде на землі фашистської нечисті. Але ж як гірко, що пустили їх аж до самої Волги і тепер великою кров'ю відвойовуємо втрачене… Може, й ми не були б тепер, як і мільйони інших радянських людей, у фашистських катівнях…

— Як це «пустили», Жоро? Хіба не знаєш, що люди боролися, гинули, відступали з боями? Якби можна було не пустить, то не пустили б… Ти ж сам воював — хіба ти хотів пустити фашиста на нашу землю чи опинитися тут?

Десь дуже далеко і високо в небі гули літаки. Хлопці напружено прислухалися до того далекого, ледве чутного гудіння. Може, то наші, червонозоряні? Якби хоч побачити їх, тоді, здавалося, змогли б витерпіти будь-які страждання…

— Може, наші? — з надією прошепотів Володя.

— А чому б і ні, малюк? — повеселішав Жора. — Скоро вони літатимуть і сюди, і на Німеччину. Діставатимуть і самого фюрера… Це буде, неодмінно буде, малюк. А то ж як!..

Жора часто ласкаво називав Володю «малюком». Серед двох тисяч в'язнів карантинного блоку в Освенцімі, де вони подружили, Володя був найменший на зріст і наймолодший за віком. У натовпі юнак був майже непримітний. Його відкрите, не по роках суворе лице майже ніколи не виказувало ніяких емоцій. Жора був вищий, чорнявий, кароокий, напрочуд вродливий лицем. Мав він рідкісний, мелодійний голос. Виразні, затінені довгими темними віями очі щедро випромінювали душевне тепло, але враз займалися вогнем глибокої ненависті, коли бачив фашистів. Володя щиро полюбив цього доброзичливого, безмежно доброго Жору, який ніби зсередини світився тим внутрішнім світлом людяності й добра, без чого, власне, й людина не людина. Співучий Жорин голос здатний (Володя переконався в цьому) змусити слухачів радіти й плакати, підхопити кожного на крила пісні. А ще Жора з раннього дитинства виявив неабиякий талант, легко оволодівши кількома іноземними мовами. В таборах смерті, де страждали люди з усіх кінців світу, Жора вільно, як рідною українською, міг говорити десятьма мовами. В Освенцімі, куди Володя потрапив після катувань у Краківській гестапівській в'язниці і в Мисловіцькому штрафному таборі, підпільники доклали чимало зусиль, щоб врятувати юнака. У цьому активну участь брав і Жора. Так вони стали побратимами, і це побратимство, народжене на дні освенцімського пекла, було міцніше кровної спорідненості.

— Скажи, Жоро, ти любив яку-небудь дівчину? — несподівано запитав Володя.

— Любив. Та коли те було…

— Але ж було? — допитувався Володя.

— Було. Тільки я так і не встиг по-справжньому освідчитися їй у коханні.

— Чому?

— Бо справжнє взаємне кохання не потребує ніяких освідчень і клятв. А ми саме так любили одне одного… Ніколи не забуду тих чарівних вечорів і ночей! Якраз весна була, сади так розкішно цвіли. Ти знаєш, як пахнуть теплі місячні ночі? А я знаю: ніжністю, весняним цвітом. П'янко так пахнуть… Бувало, стрінемось у садку, а він увесь наче в білій піні, і кожне деревце дихає щастям. Місячне сяєво сіється й сіється із зеленуватої безодні неба, тихо дрімає земля… І все на ній — геть-чисто все, навіть таємничі тіні на шовковій травичці, — все тішить око і душу. А довкола — дзвінка, як пісня, урочиста тиша. І здається тобі, що ти вже не йдеш по землі, а пливеш, ширяєш, летиш серед розквітлих садів у тому казковому світі, затопленому світлим і ніжним яблуневим цвітом, його неповторними пахощами. На душі свято — велике свято! Бо поруч з тобою твоя кохана. Її тепла, ніжна рука в твоїй руці… Ех, малюк, чи знаєш ти, що таке поцілунок коханої дівчини? Чи знаєш ти, що таке перше кохання? Скільки чарів і щастя було в тих весняних місячних ночах, скільки солодкої музики і найпрекрасніших мрій…

Принишклий Володя з гострою цікавістю підлітка всотує у себе новий для нього бентежний світ, що вимальовується в розбурханій уяві з розповіді старшого побратима, і щось неусвідомлене й таємниче пробуджується в серці солодким і болісним щемом. Дивовижним, казковим здається йому все те, про що так гарно розповідає Жора. Бо ж йому, Володі, ще не випадало зустріти своє щастя — перед початком війни йому виповнилось лише п'ятнадцять. Володя встиг закінчити на «відмінно» вісім класів, стати комсомольцем, досягти чималих успіхів у спорті. Мріяв стати льотчиком — таким, як Чкалов… Тепер йому вже сімнадцять. Оце й увесь його життєвий шлях. Частина цього життя змарнована у фашистських катівнях. Розповідь Жори пробуджує у Володі неясні, неусвідомлені почуття, а головне — переносить у щасливі мирні часи, на Україну. Незважаючи на смертельну втому, він ладен слухати друга ще й ще.