Микола Васильович Білкун - Роман шукає

— Ви ще згадали б, що тут було за царя… В сорок п’ятому, може, я сама ще до школи ходила.

Директор школи, мабуть, не старший від мене (і як це взагалі таких молодиків призначають на відповідальну посаду директора школи?) так само не чув навіть, що тут був госпіталь. Не знали про це і вчителі, а учні й поготів. То про що ж тут можна було дізнатися? А сказав би я цьому молодому директорові школи, що прийшов з приводу злочину, який був вчинений тут тридцять років тому, то він, мабуть, і говорити зі мною відмовився б, маючи мене за пришелепкуватого. Ось чому без усяких пояснень я попросив дозволу оглянути школу. Розшукав палату, в якій колись лежав Ігор Максимович Вербицький, обдивився входи й виходи, намалював невеличку схему…

А на зворотній дорозі я зустрів Олену. Давно її не бачив, і краще б мені з нею не зустрічатися. З яким непідробним співчуттям дивилася вона на мою міліцейську форму, на мої лейтенантські погони… Я так гадаю, що коли б вона зустріла на вулиці голомозого молодика, який за дрібне хуліганство одержав п’ятнадцять діб і зараз спокутує свою провину, невміло змахуючи мітлою, то й тоді серце її не пройнялося б таким співчуттям.

Оце і є міщанство. Звідки тільки воно береться? Чому в суспільстві, яке доручило міліції най почесніший і найскладніший обов’язок захищати своїх громадян від прикрощів і нещасть, є люди, які ставляться до своїх захисників з неприхованою зверхністю? Ні, ні, всі вони добре знають, що вона наша, що «моя міліція мене береже». Та на одному полюсі у них, у міщан, сивочубі міліцейські полковники, які розплутують складні злочини, а на другому — ті, що штрафують, коли не там вулицю перейшов, або пропонують «пройти», коли ти їдеш від кума й горланиш у тролейбусі. І коли у вас зібралися гості і ваш чотирирічний спадкоємець дзвінко продекламував «Котика-мурчика», ви погладите його по голівці, замилувано посміхаючись, але ніколи не скажете: «От підросте, то оддам його в школу міліції». Не скажете ж, правда?.. Краще вже мати справу з дітьми. Вони відчувають, де істина, і всі хочуть стати міліціонерами чи пожежниками…

— Як там Маринка? — спитав я.

— Усе гаразд. Зовсім велика дівчина, але й досі тебе згадує.

Про Леона Ковальова я не питався. Я знав, що вони розлучилися, і не відчував від цього анінайменшої зловтіхи. Був у неї зараз, мабуть, хтось новий, бо вона знов на диво погарнішала, і в очах стрибали добре знайомі мені бісики. Та мене тепер це не обходило.

— Дзвони, — сказала вона так, ніби я їй раніше частенько надзвонював по телефону.

І ми попрощалися, щоб колись знов, також випадково, побачитися на цих вулицях.

Я ніколи не був у місті Кургані. Я навіть погано уявляю собі, де воно, це місто. Але я знаю, що є там площа Валерія Собаніна. Ще зовсім недавно живий і здоровий Валерій Собанін проходив цією курганською площею до залізничного вокзалу, де він чергував, бо був старшим сержантом міліції. І того дня він чергував, і його повідомили, що два озброєних злочинці тікають від переслідування. Собанін помітив їх і кинувся наздоганяти. Він затримав злочинців, бо був сміливим і вправним хлопцем. Але один з цих бандюг смертельно поранив відважного сержанта…

Ось чому Курганська міська Рада й ухвалила назвати площу ім’ям старшого сержанта міліції Валерія Собаніна. І візьмемо ми колись із Людою та й поїдемо у відпустку до міста Кургана і мовчки постоїмо на площі Валерія Собаніна…

Повернувся я до себе у слідчий відділ з почуттям, що змарнував чимало службового часу. Показав Федорові Васильовичу свої перші записи про госпіталь і людей, які в ньому лежали. За всієї своєї толерантності Федір Васильович сказав досить різко:

— Це не так. Надто вони у вас примітивні. Треба поглибити характеристики, треба більше дбати не про «що», а про «чому».

— А хіба «що» і «чому» можна розірвати?

— Ні, — погодився Федір Васильович. — Вони нерозривні. Я не знаю, як поясниш те, що думаю. Ну от, наприклад… Наприклад, драматургія. Можна було б світову драматургію розбити на дві умовні групи. В одній Мольєр, Брехт, Маяковський, Хікмет. В другій Шекспір, Ібсен, Горький і, скажімо, Міллер… У першій — драматурги, які шукають тенденцію, що стає ще яскравішою, бо герої дещо спримітизовані. В другій — герої складні, як саме життя, але й тенденція інколи губиться за цією складністю. А наше завдання — поєднати розуміння тенденції з розумінням цієї складності.

Я ніколи не бачив на сцені й не читав п’єс Брехта і Хікмета. Так само не знав я жодної п’єси Ібсена. А про Міллера взагалі зараз почув уперше… Але я все це прочитаю. Я мушу це знати.

Ніби здогадавшись про мої думки, Федір Васильович приязно порадив:

— Якщо нема можливості все це побачити на сцені, то слід принаймні п’єси читати. У творах видатних драматургів життя ніби сконцентроване, воші допомагають нам побачити й зрозуміти те, що просто пройшло б повз нашу увагу… Та поки що ви мусите зібрати якомога більше відомостей про людей, що лежали в палаті, де тепер першокласники долають алгебраїчні задачі, про які в ті часи, що вас цікавлять, і п’ятикласники не чули. Ви мусите одержати найвірогідніші характеристики людей, що були причетні до цієї справи. Бо один із них був убитий, а другий був убивцею.

— Ніжку! — звернувся Гоша-масажист до Івана Павловича Щербини так само, як звертається сільський коваль до коня перед тим, як прикласти-приміряти до копита розпечену підкову.

Щербина всівся на ліжку, поклав кульшу на розстелену церату. Поки Гоша-масажист розминав йому шкіру, Щербина розглядав своє обличчя у невеликому круглому дзеркальці.

— Доведеться женитися, — сказав він серйозно, проте без особливого ентузіазму. Так солдат може сказати: «Доведеться брід шукати».

Хлопці збиралися послухати, що ще додасть Щербина, і тоді вже сміятися. Але щось таке було в його голосі, що вони зрозуміли: це не жарт.

— А чого доведеться? — примружився Семен