Наталя Кобринська - Дух часу

Шумінська мала поводженє: донька віддалася, син зробив матуру[1], все якось складалося. Гроші, видані на весілє доньки, мали уже тим нагородитися, що син піде до семінарії і видатки зменшаться. Аж тут нараз новий клопіт: син заявив, що не думає бути попом. Той син, що ще дитиною дав няні мотузок, аби мала чим колачі зав’язати, той син, на котрого інтенцію вона дарувала альбу, той син з діда-прадіда попович, не хоче бути попом! То не могло їй в голові поміститися!

— Що тобі, сину, такого? — питала мати. — Чого цураєшся твого стану? Чи може бути красший стан, як попівський?

— Що ж, мамочко, — нехай і так, що нема красшого, та мене до него не тягне.

— Як-то не тягне? Що то значить не тягне?

— А так, що не маю до него покликаня.

— Але ж донедавна ти о нічім і не думав, як тілько о тім! Відки ж нараз така зміна?

— То правда, що я не думав о нічім іншім, але що ж пораджу, коли тепер думки мої змінилися? Такий вже дух часу повіяв! Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуваню відомостей, науки!

«Більше простору, науки! Дух часу такий!» — промовила пані Шумінська, остовпівшими очима вдивляючись в свого сина. «Дух часу такий! Що се за такий дух часу!» І щось неясне, величезне й могуче мелькало перед її очима, щось, що уносило й поривало цілий її спокій, перед чим гинув старий порядок, якийсь розлад відчужував від себе ті частини, що недавно близько і дружно до себе прилягали.

Навіть в сні виділа побіч себе неумолиму зміну. Бачила якусь тайну руку, ідо переносила посуду з комори до покою, а з покою до комори, усе з поду зсувалося до пивниці, ліжка і столи рушалися, крісла укладалися в одну піраміду, образи виступали з своїх рам а навіть пружини старого годинника тріскали й відлітали, колісця і дрібні огнива ланцюжка розкочувались на ріжні сторони.

* * *

«Дух часу такий!» Га, чи не знала вона єго досить? Чи не він то був, коли її донька мала відвагу признатися, що любить і що лиш з любові віддасться? Яку то немилу робило сенсацію, коли вона з донькою бувала по вечерках і забавах! А при тій доньці ніколи невідступний її «милий»! Як люде шептали поміж собою, що мати «позволяв» на такі романси! «Романси» — то страшний закид для добре, морально вихованої дівчини; той закид ще тепер обливає стидом лице пані Шумінської. Добре, морально вихована дівчина не кохаєсь перед відданєм! а мати повинна уважати, щоби дівчина не «авантурувалася». Якби їй був хто сказав, що її донька буде романсувати, коли ще над її колискою сиділа, то була би того, певне, не стерпіла, — а потому мусила слухати насмішок, та терпеливо зносити злосливі уваги, бо іншої ради не було! «Нехай, — думала собі, — які мені розумні, про других шепчуть, а якби їм таке трафилось, то би так само мовчали та тихо сиділи, як і я». Але та потіха не дуже її тоді успокоювала і якась безсильна злість підступала до серця. А найбільше то її боліло і гнівало, що її чоловік, природна підпора жінки, не тілько що своїм мужчинським розумом не радив нічого в її немилім положеню, але'як би не видів і не чув, що коло него дієся, а коли зачала єму оповідати, що люде говорять, що сама донька дає до того повід, то так розсипався, що не тілько мусила сама його помалу рефлектувати, але вкінці все ще перед ним покривати.

Дроти чимраз скорше порушувалися, робота в руках росла, а нитка в’язалась в щораз нові ключки. «От так житє плине, — думала пані Шумінська, — так спішиться до кінця, і як ті спущені ключки, лишає за собою сни, надії та дорогі серцю особи. Кілько-то вона таких жертв перенесла? О боже! яка гірка судьба чоловіка! Чим довше жиє, тим більше смутків і страт вплітаєся в єго житє. Але зі всіх страт на світі ніщо не може так діткнути, як страта дорогої особи». На чолі задуманої жінки прибуло кілька зморшків, що уложились в грубі фалди. Вона зітхнула глибоко і старалася прогнати смутні думки, але надармо. Давні, ніби притихлі і погибші в серцю чутя, дрогнули роздираючими тонами і глибше проникали душу. Тяжка безвладність огорнула ціле її тіло, а зів’ялі руки безсильно упали на коліна. Бідна мати не могла ніколи думати спокійно про люту смерть, що забрала їй в самім розцвіті літ найщасливійшу дитину. Смерть родителів і маленьких діточок, хоть боліла, та все видавалася для ока чимсь природним, але смерть в силі віку, в трийцятім році, що мовби скосила її найстаршу замужню дочку, була для неї чимось так страшним, так прошибаючим, що не могла того ніколи ані забути, ані нічим заступити. Роздираючі образи її конаня, розпуки чоловіка і смутне вражінє, коли привезли їй на виховане малу сирітку, одиноку дитину її доньки, станули перед нею так живо, як би то все учора діялось. І довгу хвилю було лиш чути хлипанє нещасної матері.

Нарешті підняла спущену голову і взяла назад до рук випавшу роботу. Спочатку поволі і ліниво порушувалися дроти в її пальцях; але та сама тишина, що кинула на неї хвилю сумних згадок, відбила її назад. Біль, що підносив грудь сплаканої жінки, почав утихати. Порушений ум утишувався, мов скаламучене польове жерело, де збовтаний чорний намул осідає помалу дрібними пилинками на дні. І от на дрожачій, ще прозорій шибі зачинають знов відбиватися найближче стоячі предмети: зломаний пень, китиці трощі та синя або жовта квітка. І в дрожачій ще від зворушеня душі пані Шумінської зачали рисуватися в тисячних зарисах і заломах контури предмету, котрий її завсігди занімав… Був то її дім, її цілий світ. Не бачила вона більше простору, лиш, що з-за єго вікон, не вибігала гадкою поза єго стіни. В нім замикалося ціле її житє, вона нічого не бажала над