Наталя Кобринська - Дух часу

те, що входило в єго об’єм. Той дім, на вид такий тихий, був цілим її щастєм, вистарчав їй у всім. Якби не він, не дух часу! не той демон, що все дороге псував і нищив! Він всувався в усіляких видах в щілини її дому, визирав з кождого кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах розладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі й наймилійші надії її серця. * * *

Сини повстали насупроти вітця, а доньки насупротив матері. Чи ж той син, котрий перший назвав страшного демона по імені, не міг бути далеко щасливійший, якби був пішов дорогою своїх батьків, ніж тоді, коли пішов за покликом того духа часу? Дотепер був би уже давно попом, жонатим, мав свою родину, а так що? Пішов на того «професора», та, відай, уже і лишиться вічним суплєнтом та старим кавалером, а тимчасом кілько-то треба було перетерпіти клопотів та домашнього непокою! Сама прибита і зломана, мусила без згляду на свій смуток годити батька з сином, котрі остро й уперто станули против себе. Старий аж розболівся; син побачив вкінці, що нема що робити, та пішов до семінарії, але однако записався на той нещасливий відділ філософічний, а потому таки відрікся попівства.

Та сама укрита, могуча сила заволоділа і її молодшою донькою Ольгою. Їй, як і братові, прибрид попівський стан. Мала кілька стараючихся о її руку семінаристів, та всі були їй не до смаку; вона бажала вийти лиш за цивільного. Той стан видавався їй якимсь ліпшим, догіднійшим, та, мабуть, хіба лиш для того, що в нім не жила. Що би то була дала пані Шумінська, коли б Ольга була залюбилася, як її старша сестра, але на то навіть не заносилося. Усі гадали, що як вийде замуж, то зміниться. Але де там! Хоть має доброго чоловіка, красні діти й не злу парохію, але все чогось невдоволена і не своя. Вона опанована якоюсь самовільною, блудною химерою, якби наперекір тихим, статочним та спокійним жінкам. Та її дика фантазія затроювала її ціле житє та безжурне і щасливе дівованє в домі родичів. Помалу і незначно, задля маловажних на вид, а гірких в наслідках дрібниць, виробилося між матір’ю а донькою ненастанне непорозумінє. Кожде «новаторство», впроваджене донькою, кожде не так поставлене крісло, затримана по-новому етикета або нова книжка дразнили і гнівали матір до найвищої степені. А найбільше сердили її книжки, котрі не знати відки бралися завсігди в руках доньки. Пані Шумінська ніколи собі того не може дарувати і нагадати без встиду, як раз в нападі нервового роздражненя видерла у доньки якусь новісіньку книжку і подерла на дрібні кусники. Але вона сама була така бідна, в такім близькім до розпуки настрою духа, що не знала, що робити. Вона перечувала, що з тих книжок віяло чимсь чужим, що се були висланці та знаряди ворожого їй демона, що з них плила струя, котра щораз більше підмулювала беріг її тихої пристані.

* * *

Пальці пані Шумінської жваво порушалися, блискучі дроти лиш мигали в дрібних ключках, а гадки торочилися разом з ниткою, що тягнулася з клубка. Як наймолодший син зробив матуру і заповів родителям, що йде на права, уже єму ніхто не супротивлявся.

— Най вже буде, чим сам хоче, — сказали обоє старі, — аби лиш потому на родичів не нарікав, бо нема нічого прикрійшого, як коли діти нарікають, що родичі їм будучність попсували.

Але з тяжким серцем виряджала єго мати на університет. Досі він був дитиною, та хоть не дома, то все ближче родительського ока, але тепер сам оден, без жадної опіки, буде кинений в вир великого міста, в ту пропасть безмірної деморалізації. Ох! кілько-то добрих хлопців, дітей порядних родичів упало жертвою великого міста! І знов житє одної дитини закривалося мракою безмірного віддаленя, де губилися всякі напімненя і голос матері.

* * *

З боязнею і непокоєм у серцю слідила мати за кождим словом і рухом сина, коли той приїздив з колегами на вакації додому. Не перепускала жадного слова їх дружніх розговорів, та чим більше чула, тим більше її серце заливалося кров’ю. Ловила недокінчені слова і фрази, котрі аж надто ясно говорили о житю молодіжі, котрого вона так боялася. Крім того, відбивалися о її уха ще реченя і поклики цілком для неї незрозумілі: «Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок осьмий рік!» — ось що заєдно виходило з уст молодих людей, і тим більшим страхом наповняло її, чим менше з того розуміла. Найбільше однак тривожили її уваги о бозі,

о правді єго існованя і опіки. Вона також дійшла, що син не молиться і що в церкві заховуєся як поганин, без побожності і скрухи християнської. «О боже! — говорила не раз про себе. — Звідки має взятися ласка твоя, коли люди не узнають тебе! о мудрці, мудрці! лиш гнівите бога та накликаєте єго кару на других людей! Нема бога! а звідки взялося все на світі — дерева, птахи, звірята? Хто все те сотворив, як не бог?»

* * *

Завсігди, коли буря повставала в її душі, а серце дрожало болем діткнене, вона висилала невидимого посла до бога — молитву. І чула, як викликаний нею ангел божий зближався і приносив спокій. Тоді сила молитви була їй ще потрібнійша, як коли іноді. Щоби відвернути справедливий гнів божий від невірного сина, вона брала до рук свій молитовник і відмовляла молитву, приписану на смуток і терпіня. Але слова молитви, місто лагодити її сум, ще більше його змагали. То був гімн до бога, що прославляє єго всемогучість, силу та безконечну доброту, котрої люди не пізнають, і кінчався просьбою найнижчої рабині:

В тих най лиш твої громи ударяють, Що ти їм жизнь дав, а вони тя не знають, — Се моя