Ірина Михайлівна Лікович - Татцельвурм. Тірольська історія

реманентом та сiном, траплялися дедалi рiдше. Австрiйська асфальтiвка часом переходила в затоптаний снiгом глиняний тракт, рясно посипаний на поворотах дрiбними ожеледозахисними камiнцями. Ланцюговi сiтки на шинах нашого автобуса загрозливо гримiли, розкидаючи на всi боки рощений мiльйонами рокiв кам'яний пил. Я притискала до тiла сумку свого життя або повiльної смертi, не боячись, що хтось поласиться на неї i поцупить. У нiй не було нiчого цiнного — всього-навсього мої останнi шiсть земних мiсяцiв, забарвлених ледь не потойбiчною нудьгою. Пiсля закiнчення знеболювального настане порожнеча. Бо життя не залишає менi вибору.

Люди, тiльки вони виннi у моїх нещастях. Вони нiколи не любили мене по-справжньому. Одеськi чоловiки не звертали на мене уваги. Мiй низький зрiст виставляли на посмiховисько навiть у забитому карпатському селi! Що вже казати про судно, де тiльки джамайкiцям подобались мої видовженi, мов шматки зiжмаканого тiста, груди.

Шкiряна сумка, привезена колись iз того мiзерного Брiсбена, у котрому, як i в усiх великих мiстах, люди завжди кудись поспiшають, несучи у поглядах тавро недовiри до iнших, спокiйно лежала на моїх колiнах, й iнколи, на стрiмких поворотах занадто вузьких вулиць, таких, що я навiть не була впевненою, що водiй подолає їх, ледь чутно, зрозумiло тiльки менi, подзенькувала мелодiєю ампул. Я могла би преспокiйно «забути» її в цьому байдужому до мого стану автобусi, а потiм просто не пригадати нiчого, аби вже через кiлька днiв стати тлiнню нашої нетлiнної землi. Стати першим каменем нової гори, вагiтної людьми.

Кiнцева зупинка чхнула в моє посiрiле вiд безвиходi обличчя сухiстю повiтря та яскравим палючим сонцем. Здавалося, якби тут була хоч одна стеблинка зеленої трави, вона би вигорiла за кiлька секунд. Десь неподалiк прогуркотiв свою обнадiйливу мелодiю жовтий рятувальний гвинтокрил. Спалах асоцiацiї зi швидкiстю блискавки вiдiслав мене до подiй п'ятирiчної давностi.

Вертолiт, зробивши коло над невеличким селом, сховався за блiдий туман, що саме з шаленою швидкiстю проплив повз. Я нiколи не думала, що небо починається так низько. В Австралiї воно завжди здавалося недосяжним, коли пожухлi вiд спеки трави та приземленi дерева боязко, нiби боячись вiдiрватися, тулились до горизонту, а небо нависало над континентом прозорою, поцяцькованою плямами, голубуватою накривкою, котра, здавалося, починається там, де закiнчується безкінечнiсть уяви. Аж ось i перше вiдкриття: хмари весь час чiплялися за гори.

Годин iз три, блукаючи вимерлим селом, стукаючи до хат, я шукала транспорт, котрий довiз би мене до мети. Та до приреченого на лавини села їхати нiхто чи то не поспiшав, чи не наважувався. Тим паче, що всi знали — ця зима видалась занадто снiжною. Як i тодi, п'ять рокiв тому.

Врештi, перемащений тiрольський селянин, який у гумових чоботях вивозив за допомогою електротачки гнiй, непривiтно глянувши на мене та вислухавши мою ламану нiмецьку, вiдповiв, що вiн довезе мене до Гохобердорфа за п'ятдесят євро, бо ж туди нiчого, крiм його трактора не доїде. З нами зголосилась їхати його свiтловолоса iз двома куцими кiсками донька. Шепелявлячи щось крiзь дiрочку вiд переднього зуба, вона несмiливо зиркала на мене, сором'язливо тримаючись за татову зелену штанину. На подвiр'я вибiгла молода мати iз тугою «тимошенкiвською» косою на головi, й обурено вiдмовляла чоловiка брати з собою дитину у такий снiгопад, та ще й до «того проклятого села». Вiн же тiльки вiдмахувався у вiдповiдь, стверджуючи, що «чхав на жiночi вигадки», i що його трактор не боїться навiть пiвтораметрового снiгу.

Непроїзними дорогами, грузнучи у снiгу, голосно гуркочучи ланцюгами на колесах, їхали ми до моєї кiнцевої мети. Чомусь вiдчувала, що саме там, бiля мiсця смертi мого чоловiка та дитини, я маю знайти i своє забуття.

Всього за п'ять годин їзди вiд Iнсбрука ошатнi європейськi будиночки, увiнчанi рiздвяними, купленими у супермаркетах цяцьками, перетворились на дерев'янi стайнi, що тулилися до кам'яних будинкiв iз глибоко i низько посадженими, мов очi у зека, вiкнами iз громiздкими ставнями. Я вже знала, що вхiд до корiвникiв та хиж часто був одним. На рiзьблених верандах висiли поодинокi, давно зiржавiлi вивiски гастгофiв, закликаючи вiдсутнiх туристiв до вiдпочинку на дворi-фермi.

Перехопивши мiй здивований та наляканий небажанням зустрiти когось iншого, крiм автохтонiв, погляд, водiй зауважив, що сюди давно вже пiсля кiлькох таємничих смертей та перiодичних зсувiв снiгу чи камiння нiхто не хоче їздити. Хiба що вряди-годи завiтають любителi екстриму та бездорiжних спускiв. Та й тi, через не вельми приязне ставлення мiсцевих жителiв, що впускають їх до своїх осель, нiби роблячи послугу, довго тут не затримуються. Єдиною, хто iнодi приймає туристiв, є баба Герлiнде, вiдома на всю округу повитуха та помiчниця контрабандистiв, котра, як подейкують люди, вбила власного чоловiка та негра-приблуду. Хоч сам водiй у смерть темношкiрого не вiрив, бо, казали, що полiцiя, котра розшукувала його за зґвалтування якоїсь панянки iз Лiнца, знайшла чоловiка мертвим десь в iталiйськiй частинi Альп.

Вiн, фермер, i сам сюди заїжджав тiльки тодi, коли жiнцi закортiло народжувати на сiнокосi, а найближчою порадницею у таких справах на той момент була Герлiнде. Його беззуба доня, що сидiла мiж нами, водила переляканими очицями любительки вечiрнiх бабусиних жахалок по тонких абрикосових стовбурах, прив'язаних вицвiлими ряндами до поодиноких дерев'яних хаток iз копицями. Складалося враження, нiби вони розiп'ятi, оцi дерева-кущi, що влiтку стоятимуть дбайливо обтягнутi сiткою, а тепер звисають гiлками- руками додолу. На деяких зимiвниках красувалися жовтобокi, завбільшки з людину, сплетенi iз качанiв кукурудзи, подекуди поїденi голодними птахами, хрести.

На початку села височiв (а його ж тут, пам'ятаю, не було тодi, шiсть рокiв тому) бiлий височезний хрест. Уже потiм дiзналася, що то пам'ять про сусiдку — вагiтну Хельгу, котра любила бавитися iз Катькою i померла пiд час лавини. Пiд хрестом, на тлi бiлого снiгу червонiли принесенi чоловiком розпачливо-штучнi квiти-спогади.

Настав стомлений i трошки млосний вечiр, коли наш трактор пригуркотiв до першої хижi. Iз вузького, ледь освiтленого вiкна на нас дивилося чиєсь дитинча. Вершечки шпилястих гiр були дрiбно посiченi лавинозахисними пасками. А на них перемигувалися червонi кулi, котрi попереджали випадковi гвинтокрили про небезпеку. Кулi — праця рук мого покiйного чоловiка. Дiстатися б до них, отих залiзних споруд, i штовхонути, мов довгий ряд домiно, аби вся ота снiгова маса рухнула, а за нею, знову, як п'ять рокiв тому, неочiкувано для всiх посунув важкий i