Шолом-Алейхем - Пісня пісень

змінилося, не стало іншим ані на волосинку.

Хіба те, що тоді напередодні пасхи ми їли разом, я й Бузя. З однієї тарілки, пам'ятаю, їли ми. Таки з цієї знайомої, гарно розмальованої тарілки, що уквітчана зеленими фіговими листками. І горіхи дала нам тоді мати, пам'ятаю, повні кишені горіхів. І ми взялися тоді за руки, пам'ятаю, я й Бузя, і полетіли, пам'ятаю, немов орли. Я біжу — вона біжить за мною. Я стрибаю через колоди — вона стрибає за мною. Я на колоду — вона на колоду.

Я вниз — вона вниз.

— Шимек, доки це будемо бігати, Шимек?

Так каже мені Бузя. А я відповідаю їй мовою "Пісні пісень: "Поки день холодом дише і тіні простягаються".

Це було колись, багато років тому. Тепер Бузя виросла, стала дорослою. І я виріс, став дорослий. І нареченою Бузя стала, чиєюсь нареченою, чиєюсь, не моєю... Я хочу залишитися з Бузею наодинці. Хочу перекинутися з нею кількома словами, хочу почути її голос. Мовою "Пісні пісень" хочеться мені сказати їй: "Покажи мені лице твоє, дай послухати твій голос..." І здається мені, що її очі відповідають мені теж мовою "Пісні пісень": "Xодімо, мій любий, ходімо, милий, вийдемо в поле — не тут, а надворі... надворі... Там я тобі скажу. Там я тобі розповім. Там поговоримо. Там..."

Я дивлюся надвір крізь вікно. Ах, як хороше там, як святково! Як у "Пісні пісень". Шкода тільки, що ось уже кінчається день. Низько-низько спускається сонце, забарвлюючи небо щирим золотом. Золото відбивається в Бузиних очах. Вони купаються в золоті. Ось зараз сконає день. Я не матиму часу навіть слово сказати Бузі. Цілий день минув у пустих балачках з батьком, з матір'ю, з родичами про те, що я чув, що бачив... Я схоплююсь, дивлюсь у вікно надвір і мимохідь кажу Бузі:

— Може, трохи прогуляємось? Так довго не був дома. Я хочу оглянути подвір'я, хочу побачити місто...

Не знаєте, що це сталося з Бузею? Зашарілося її обличчя, наче полум'ям взялося. Наче сонячна куля, що ось-ось сховається, почервоніла вона. Вона кидає погляд на батька. Певно, хоче почути, що скаже батько. А батько дивиться на матір поверх срібних окулярів. Він гладить срібні нитки своєї срібної бороди і каже у безвість, ні до кого особисто:

— Сонце заходить. Уже час переодягатися. Піти до синагоги молитися. Уже час світити свічки. Як ти гадаєш?

Ні. Сьогодні, очевидно, не розмовлятиму з Бузею! Ми починаємо переодягатися. Мати вже має зовсім святковий вигляд. Вона надягла своє пасхальне шовкове вбрання. Руки в неї білі-білі. Ні в кого немає таких гарних білих рук, як у моєї матері! Ось вона святитиме свічки. Своїми білими руками вона затулить очі, молитиметься і заплаче нишком, як колись. Останній промінь призахідного сонця виграватиме на її гарних білих руках. Ніхто не має таких гарних білих рук, як моя мати!

Але що з Бузею? її лице згасло, як сонце, що заходить, як день, що меркне. Але гарна вона і принадна, як ніколи. І глибоко зажурились її гарні сині очі з "Пісні пісень". І очі її замислені дуже.

Про що думає тепер Бузя? Про любого гостя, якого вона так чекала і який прилетів так несподівано після того, що так довго не приїздив додому?.. Чи про свою матір, яка вийшла заміж удруге і поїхала десь далеко і забула, що має дочку Бузю? Чи про свого нареченого думає тепер Бузя, про нареченого, якого, напевне, нав'язали їй батько й мати проти її волі? І про своє весілля, що має відбутися в суботу після зелених свят, з чоловіком, якого вона не знає і не відає, хто він і що він?.. Чи, навпаки, може, я зовсім помиляюсь? Може, вона лічить дні від пасхи до зелених свят і до суботи, що після зелених свят? Бо то її обранець, бо він їй любий і він їй дорогий! Він поведе її до шлюбу, і йому вона подарує своє серце і любов. А мені? Мені вона, леле, не більше, як сестра. Була сестрою і залишилася сестрою... І здається мені, що вона дивиться на мене з жалем і з досадою, і каже мені, як казала колись мовою "Пісні пісень": "О, коли б ти був мені братом рідним! Ах, чом ти мені не брат?!" Що мені відповісти їй на це? Я вже знаю, що на це відповім. Якби тільки вдалося сказати їй кілька слів. Кілька слів!

Ні. Сьогодні не зможу сказати Бузі ні слова, ні півслова навіть. Ось вона підводиться, іде тихою, легкою ходою до шафи, готує для матері свічки в срібних свічниках.

Старі, знайомі, добре відомі високі срібні свічники. Ми з ними добрі знайомі й приятелюємо з давніх-давен. Ці срібні свічники посідали колись почесне місце в моїх золотих мріях про зачаровану царівну в кришталевому палаці! Ці золоті мрії і ці срібні свічники, і молитва над свічками, і материні гарні білі руки, і Бузині гарні сині очі з "Пісні пісень", і останнє золоте проміння призахідного сонця — хіба це все не переплелося міцно і не пов'язане одне з одним?..

— Ну! — каже мені батько, глянувши у вікно і натякаючи, що вже час переодягатися і піти до синагоги.

Ми з батьком переодягаємося і йдемо до синагоги.

Наша синагога, наша стара-стара синагога теж нітрохи не змінилася, не стала іншою ані на волосинку. Тільки трохи почорніли стіни. Нижчим став амвон. Постаріли лави. І свята скриня втратила глянець новизни.

Маленьким храмом була в моїх очах синагога. Тепер храм похилився трохи набік. Ах! Де поділась свята краса і пишність нашої старої синагоги? Де ангели, що літали під розмальованим склепінням кожної п'ятниці ввечері, коли зустрічали суботу, і кожного свята аж до закінчення вечерні?

І парафіяни мало змінилися. Тільки трохи постаріли.

Чорні бороди зробилися сиві. Рівні спини зігнулись. Атласні капоти посіклися. Видно білі нитки, жовті смуги. Кантор Мейлах співає і сьогодні так само гарно, як колись, багато років тому. Тільки трішечки в нього приглушений голос. Чути в його молитві нові нотки: більше плачу, ніж співу, більше туги, ніж благання. А наш рабин? Старий рабин? Цей зовсім не змінився. Був білий, як сніг, і лишився білий, як сніг. Одна тільки дрібниця: руки тремтять тепер. І всім тілом тремтить. Через старість, певно. Азріел, синагогальний служка, без будь-яких слідів бороди, був би той самий, що й колись, якби не зуби. Він залишився