Жанна Куява - Дерево, що росте в мені

Хто ти, коли сам-самісінький? Де ти тоді?..

Лише обставини годні зробити тебе кимось. Лише вони формують твоє життя, що, мов мозаїка, складене з фрагментів багатьох схожих за кольорами картин…

Сава іноді уявляв справжнісінькі павутини, що утворювалися з його мінливих міркувань і густо снували попід лікарняною стелею, аж видко було ті недбалі просвітчасті завитки…

Кожне конкретне приміщення, населений пункт, країна збирають докупи тих людей, чиє місце саме там, а не деінде. А чому так? Мусить кожен сам у себе розпитати, в чому підмога обставин, що в них утрапив, сам має спізнати…

Кого з людини ліпиш, недуго?..

— Чого ж ви її не врятували хутчіш?! — мовила Марія Кіндратівна, чим іще більше розбуркала розтривоженого бородая.

Він так заридав, що аж почав захлинатися власними слізьми.

Сава хутко знайшовся: обійняв чолов’ягу й по-синівськи так поплескав по плечу.

— Тримайтеся, дядьку, бо, як бачите, ніхто замість вас те не зробить, — проговорив стиха, бо досі по-інакшому думи думав. — Ніхто замість вас, надламаного бадилля, не підведеться, — додав. — Самі мусите… Інакше зів’янете, зсохнетеся чи й зогниєте, — сказав, не добираючи слів.

— Ох! — скрикнула немолода Марія, затряслася її правиця, притулена до вуст, засіпалися повіки, попадали долу сльози, як гречана крупа з ложки незграбного їдця.

Дядько Микола тим часом, погоджуючись із Савою, похитав збілілою, мов притрушеною при молотінні свіжим борошенцем, головою.

— Ніхто, Саво, не підведе, як сам того не зробиш, — підтакнув юнакові. — Жінка моя все життя винуватить мене у смерті Галочки. А я й не одбріхуюся. Не виправдовуюся. Змирився з тягарем, що каменюкою мене тисне. Тому й живу так, як живу. Мучуся, — конкретизував. — Бо є за що. Я й не жаліюся вельми, чесно, — звів урешті погляд на сусідів по столу. — Мо’, одмучуся тут, то на небі легше буде, — додав. — Але якби тридцять літ тому я аж так не побивався, то трохи легше жив би весь цей час, — недоладно витер серветкою з лиця мокроту. — Слухай, хлопче, дядька, поки живий, бо як умру, ніхто тобі того не скаже, — зачав звичну гутірку. — Легше стався до того, що тобі випадає пережити. Бо як не зважиш, то сам бачиш, що може бути, — намірився завершити відверту розмову. — Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, призводити до нервових зривів, непоправних стресів, одбирати бажання жити. Бо в темноті нічо’ не видно, навіть себе… А на себе тре’ дивитися, себе забувати не можна. Я того не знав колись, тепер шкодую…

— Йой, та не може такого бути, щоб отак-во нерви нас каліками, прости Боже, робили, — мовила на те Марія Кіндратівна.

— Думайте, як знаєте, а я вас попередив, — коротко відповів сивобородий чоловік і прислухався.

— Підходьте по десерт! — почулася здаля довгождана новина, й він почимчикував за малопомічною, проте необхідною наразі склянкою узвару та свіжою і пахнющою, як казав, булочкою.

Сава й собі підхопився з-за столу, але хряпнув навспак — цієї миті до їдальні ввійшла золотоволоска.

Вона була вбрана в домашній світло-зелений махровий халат. Обута в салатові капці. Волосся мала заплетене в довгу косу, й, викладене довкіл голови аж трьома кружалами, те плетиво створювало доладну зачіску.

Сава чомусь звів уста в півусміху. Ще поспостерігав, як дівчина сіла за стіл, тричі пригубила гречану кашу, яку їй люб’язно підніс немолодий сусід по столу, й відсунула тарілку. Дістала з кишені фломастер, згорток паперу і щось на нім вивела.

Коли Сава нарешті підвівся з-за столу й рушив за узваром, дівчина мовчки до нього підійшла й, ховаючи погляд, простягнула записку. Сама ж загубилася за дверима їдальні.

«Він помер за два тижні до нашого весілля», — прочитав Сава, забачивши точнісінько такий почерк, як у вчорашній «передсмертній» записці.

І знову відчув давкий жаль.

«Нічо’ собі, — почухав одразу за обома вухами. — От, май’, комуняка!» — гримнув подумки.

Вона й цього разу сиділа на підвіконні. Обхопила руками ноги, мов якусь дорогоцінну ношу. Зеленавий халат не давав мерзнути, ноги тепер теж не синіли, бо ховалися в теплій домашній обуванці.

Хутко ум’явши бодай трохи смачнішу за гречку духмяну булочку, Сава поспішив на пошуки таємничої русалки й укотре надибав її на майданчику зі східцями. Заледве прочинив двері й визирнув із коридору, як вуста самі скомпонували слова:

— Радий, що ти жива.

Золотоволоска, як і вчора, поїдала очима завіконне життя-буття.

— І вони живі, — вказала на вчорашніх «знайомих».

Сава підійшов до вікна, глянув углиб двору й побачив того-таки таточка з малим згорточком на руках. Але нині надворі квітнув погожий осінній ранок, тож бідкатися, що ті двоє замерзнуть, було годі.

— Це добре, — злегка всміхнувся юнак.

— А я ніяк не хочу жити, ніяк не хочу жити, не хочу, не хочу! — Дівчина закрутила білокосою головою й заридала.

Сава піймав себе на думці, що волів би обійняти незнайомку, втішити, розрадити. Але ні, він цього не зробить, бо якби те побачила Лілечка?..

— А як саме він загинув? — насмілився запитати, мовлячи про себе: «Та вже будь-що-будь».

— Просто… я не зможу цього пережити й перебути. Змиритися з цим не зможу ніколи! — заквоктала дівчина, наче курка на сідалі, мовби й не розчула запитання Сави. Говорила своє. А хлопець слухав.

«Добре, що