Джон Вейн - Зима у горах

охоплювати відчай. Так, тут сухо, але не дуже тепло. Якщо він просидить отак кілька годин, чекаючи, поки хто-небудь прийде й поведе машину в Карвенай, то обов’язково схопить ревматизм або й щось гірше. Ні, краще вийти й іти далі пішки. Струмені. дощу вдарили у вікна, і Роджер здригнувся. Невже нічого не можна зробити? Може, в автобусі є обігрівач? Він про' йшов уперед і сів за кермо. Автобус був маленький, приблизно місць на тридцять шість, і водій не мав окремої кабіни. Він сидів по один бік від мотора, а по другий бік уже було місце для пасажира; далі двома рядами, як звичайно, йшли сидіння з проходом посередині. Роджер заходився намацувати перемикачі. Перший же вимикач, що його він торкнув, був від внутрішнього освітлення. Весь автобус раптом засвітився, наче корабель серед темного моря. Настрій у Роджера зразу поліпшився. Людині здається, що в освітленому місці тепліше. До того ж, безперечно, електрична лампочка і справді дає тепло. Вій знову покладав перемикачами, і цього разу ввімкнув фари — наче два тверді пальці проштрикнули дощ, вихопивши з мороку танок водяних крапель. Людина бореться із стихіями! Тепер Роджер почував себе зовсім бадьоро. Проте обігрівача все ще не міг знайти. Та він однаково не грітиме, поки не працюватиме мотор. А про це не може бути й мови. Роджер бачив, куди встромляється ключ запалювання, але самого ключа, зрозуміла річ, не було.

Він сидів на місці водія, розслаблено поклавши руки на велике коло керма. Сидіти було зручно: колись щодо цього вміли добре подбати. Автобус був справжньою пам’яткою старовини. Роджер не здивувався б, якби йому сказали, що його зроблено ще до війни або принаймні десь близько 1940 року. Зовсім не здивувався б. Навіть заклепки мали старомодний вигляд — такий, як на морському буксирі. Та й сидіння було обтягнуто страшенно потертою, але справжньою шкірою, вік якої, очевидно, дорівнював вікові автобуса, а це означає, що його змайстровано до доби повсюдного впровадження ерзаців. Як цікаво! Можливо, якому-небудь музею годилось би його купити. Всі важелі також були великі й гарно зроблені, паче з бронзи або чогось подібного. Роджер обережно пересунув важіль ручного гальма вперед. Автобус ледь помітно здригнувся. Він зрушив! Ні... Так... Тепер він справді рухається. Мабуть, його залишили стояти на нейтральній передачі. Треба загальмувати.

Проте Роджер не гальмував. Передні колеса автобуса викотились на асфальт. Роджер трохи повернув кермо, і тепер уже на асфальт виїхали й задні колеса; кожне з них глухо гупнуло об тверде, з’їхавши з порослого травою узбіччя. По вітровому склу струменів дощ; якби Роджер міг завести мотор, то можна було б увімкнути й «двірники», а так йому доводилось вдивлятися між довгих смужок дощу. Це було не дуже важко, до того ж о цій пізній порі на гірській дорозі не було ніякого руху.

Освітлені жовтавим світлом прямокутники обабіч дороги побігли в темряві швидше. Роджер відчув, що вже п’яніє від цієї неймовірної пригоди. Він кілька разів натиснув на педаль ножного гальма й з полегкістю виявив, що гальма діють добре. Отже, втримати автобус навіть на такій крутій і мокрій дорозі буде не важко. Він стиснув кермо впевненіше. Він їхав! Що ти на це скажеш, Беверлі? Він шкодував, що вона його не бачить. «Тобі корисно прогулятися. Це допоможе тобі охолонути». Так от, наче старий Роджер вміє викидати хіба такі коники! Він просто знайшов автобус та й їде собі до головного шосе. Тепер він знав, що напевно дістанеться туди. Він чинить незаконно, по-антигромадському, але від свого наміру не відмовиться.

Роджер відкинувся на спинку шоферського крісла й повів автобус на постійній швидкості. Немає потреби надто розганяти його. Схил досить стрімкий, отже, машина не зупиниться, а мало значення, зрештою, тільки це. Всю увагу він зосередив на своїх діях. Машину він водить непогано, навіть добре. Роджер котив униз, тримаючись свого боку дороги, і довгий автобус слухняно корився йому. Попереду виникли невиразні обриси ще одного селища, яке цього разу складалося з однієї довгої вулиці з неодмінною темною спорудою церкви з одного боку й чимось схожим на таку ж саму неодмінну групу муніципальних будинків — з другого, Здрастуй і прощай! Чи він дізнається колись, як називається це селище? О, та він, здається, проминув зупинку автобуса, але ніхто й не спробував його зупинити. Авжеж не спробував, бо люди знають розклад.

Шини шурхотіли по мокрій дорозі, повз вікна пропливали стіни й дерева. Незабаром Роджер відчув, що автобус уповільнює швидкість, і побачив попереду світло автомобільних фар на прибережному шосе. Ескапада завершується. Тут він просто розчиниться в темряві, й ніхто ніколи не зможе довести, що він бодай підходив до автобуса. Бездоганно здійснений злочин. І зовсім не шкідливий. Звичайно, для когось виникнуть певні незручності, хтось матиме невеличку прикрість, але хіба це можна прирівняти до тієї прикрості й тих незручностей, що їх він зазнав би, якби йому довелося плентатися сюди з гір без плаща? Ні, він не відчував докорів сумління. Та й по відчує, якщо автобус залишиться цілий. А тепер обережно. Треба з’їхати на узбіччя.

Біля роздоріжжя, там, де дорога вибігала на прибережне шосе, узбіччя було широке й поросле травою. Вирішувати треба було швидко. Роджер вдивлявся крізь залите дощем скло в траву, що наближалась до нього. Чи є там канава? Ні, не схоже. Доведеться ризикнути. Він крутнув кермо. Автобус слухняно викотився на траву: спочатку ближчі до узбіччя колеса, а потім, майже відразу, туди плавно перекотилась і друга пара коліс. Роджер загальмував. На якусь мить він напружено завмер,— а раптом колеса з’їдуть зараз у невидиму канаву й автобус перекинеться? Але нічого не сталося. Ґрунт під колесами був твердий. Автобус зупинився. Придорожній мур поряд з Роджером перестав рухатись, і його каміння тепер байдуже зазирало у вікно. Пригода закінчилась.

Роджер мерщій вимкнув світло, відчинив двері, а вийшовши з автобуса, зачинив їх за собою. Автобус виглядав так само, як і тоді, коли Роджер набрів на нього. Так само тьмяно відсвічувала жовта фарба, так само тарабанив дощ по даху. Роджер навіть пожалкував, що їхнє коротке, але щасливе знайомство закінчилося так швидко й так безповоротно. «Прощавай,— сказав він автобусу, затримавшись на мить під зливою,— і дякую за допомогу. Вона була мені дуже потрібна». З цими словами Роджер швидко пішов геть.

Ось і