Владислав Крапівін - Тінь Каравели

— І приклади.

— Хоч тисячу!

— Потім я дам тобі почитати до тридцять п'ятої…

— У-у…

— А потім разом читатимемо, вголос! А ти сам хотів? Хитрий…

— Ура!

На радощах він гепнувся грудьми об двері й зірвав засувку з гвинтів.

Цю книжку ми читали п'ять вечорів підряд.

Ми не поспішали. Чекали, поки загуснуть у вікнах фіолетові сутінки, і потім йшли в кімнату до Павлика. Там, біля грубки, був просторий затишний куток. Наш куток. Від кімнати його відгороджували спинка ліжка й тумбочка з тріснутою фарфоровою кулькою замість ручки на дверцятах.

Грубка була кругла, зроблена з чорного блискучого заліза — «голанка». Здавалося іноді, що це зовсім й не грубка, а основа корабельної щогли, яка йде вгору крізь палубу. Десь високо над дахом шумлять її вітрила. Шум і насправді був: це хазяйнував у тополі вітер. Коли відкривали трубу, він починав зраділо голосити в ній.

Павлик відводив убік важкі подвійні дверцята, підпалював гніт із газети й штовхав його під соснові поліна, в скалки. Тяга була могутня! Сухі дрова ніби вибухали — полум'я охоплювало їх разом і починало переможно гудіти в утробі грубки.

На вікнах у кімнаті Павлика ніколи не зачинялися віконниці. За шибками дрижали яскраві голубі зірки. Здавалося, що дрижать вони від гудіння вогню.

Ми сідали на поліна біля прочинених дверцят. Павлик брав книгу. Він ставав спокійний і суворий. Він мені дуже подобався в такі хвилини — не глузливий, добрий, справжній. Очі Павлика робилися темними, і полум'я миготіло в них тремтливими зірочками. І на лобі, на чубові його дрижали мідні відблиски.

Не пам'ятаю, як він читав: тихо чи голосно, з виразом чи без. Серед миготливого вогню я бачив, мов на екрані, одноногого Сільвера з крикливою папугою, двощоглову «Іспаньйолу», оперезаний рушничними димками форт. Головешки, розсипаючись, стріляли, як мушкети. Вуглини були ніби освітлені заходом сонця скелі острова. Юнга Джім йшов по слідах скарбів і воював з піратами. Він виявився не таким уже й тюхтієм, яким здавався спершу.

Але ось разом із п'ятим вечором закінчилася книжка.

Слово честі, я розгубився. Я знав, що вона повинна закінчитися, але не можна ж так одразу. Що ж далі? Не буде вже ні вітрил, ні прибою, ні далеких берегів?

— Хороша книжка, — потягуючись, сказав Павлик. — Побільше б таких.

— Хіба ще є такі? — дуже здивувався я.

— Завтра принесу одну. Випросив усе-таки у Серьоги. Називається «Морська таємниця».

«Морська таємниця» теж була чудова книжка, тільки тонка. Два вечори ми читали про наших моряків, які опинилися в полоні на підводному японському крейсері.

А потім Павлик приніс «Пригоди Гуллівера».

Книжка починалася словами, схожими на рядок пісні: «Трищогловий бриг «Антилопа» йшов у Південний океан…»

Мені здалося, що ласкавий вітер поворушив волосся і трішки погортав сторінки книги — от які це були слова.

Але Павлик урвав читання.

— Що за нісенітниці? — сказав він серйозно, навіть стривожено.

— Що? — не зрозумів я.

— Не буває ж трищоглових бригів…

Для мене ця наука була як темна ніч.

— Чому?

Кілька секунд він дивився на мене мовчки, потім, певно, зрозумів, що розмовляти зі мною про це марно. Сердито й неголосно промовив:

— Ось тому… Кінчається на «у».

— Коли написано, значить, бувають, — зауважив я.

Тоді він вибухнув:

— «Написано»! Якщо він трищогловий з прямими вітрилами, значить, він фрегат, а не бриг!

— А як не з прямими?

— Не з прямими бриги не бувають, ясно? Вони завжди з прямими, завжди двощоглові! Отак-то!

— Звідки ти знаєш?

Він уже заспокоївся і не хотів сперечатися.

— Звідки… — сказав він неуважно. — Звідки хочеш… Словники ж є майже у кожній книжці…

— Ну гаразд. Давай читати, — нетерпляче зажадав я. Павлик помовчав трохи й раптом сказав:

— Не буду.

— Ну, Павлику! — благально почав я.

— Не буду, — спокійно й твердо повторив він. — Якщо з першого слова брехня починається, то далі і зовсім…

Я зрозумів, що він справді не читатиме. Все руйнувалося. Гинув хороший вечір з палаючою грубкою і принадливою книжкою, де на малюнках були якорі, кораблі й маленькі войовничі чоловічки з невідомої країни.

— Все ти знаєш! — кинув я з відчайдушною образою. — Морський професор! Може, колись були трищоглові бриги! Зараз ні, а колись були! Зовсім давно! Звідки ти знаєш?

— Колись? — повторив він.

— Звичайно! — ухопився я за рятівну думку. — Хіба ти все на світі знаєш.

Ні, все на світі він не знав. Подумав і погодився:

— Може, справді. Колись. Щодо колись я тільки трошки знаю. Про каравели.

«Гуллівер» був врятований. А коли і цій книжці настав кінець, Павлик роздобув десь «П'ятнадцятирічного капітана».

Перша частина називалася: «Шхуна-бриг «Пілігрим».

Я не забув недавньої розмови й зажадав у Павлика пояснення: що це за штука — шхуна-бриг? І це був тільки початок. Я вже не хотів лише пригод. Мені потрібне було знання. Те знання, яке відрізняє капітана від пасажира.

Я став прискіпливим. Що таке «спардек»? Що таке «ванти»? Що таке «фор-стеньги-стаксель»? Павлик лаявся, але пояснював, що міг. Потім я, як і він, звик порпатися в