Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

зачекають. Колись я напишу про п’яту стихію книжку — знайдеться у ній місце і для космічних форм життя. Якщо, звичайно, буде що сказати по суті. Адже журналіст не просто «констатує події», він іще й тлумачить їх, забарвлює, передає по-своєму. Журналіст — це особистість, стиль, це спосіб, у який не тільки пишуть, а й мислять.

…Це почалося давно. Я уявляв собі цих умільців, котрі сидять за старомодними друкарськими машинками і виклацують свій денний урок або ж із музейними інструментами у руках, що віддалено скидаються на магнітні олівці з пам’яттю перших випусків. Однак писали вони цілком пристойно. Звичайно, робити це їм було легше: матеріал був простіший і його було менше. Нині ж треба вміти вловлювати суть цілої науки, можливо, з якої-небудь випадкової балачки: іншої нагоди не випаде. І, звичайно, узагальнювати, проводити паралелі. Думати, думати… Ясна річ, це мистецтво збагачувати має подеколи трохи формальний характер, на рівні логічних операцій та математичного аналізу багатьох змінних величин. Творча удача складається іноді несподівано; тоді раптом праця виходить красива, водночас і оригінальна за думкою, і зрозуміла. Десь у перспективі стиралися грані між статтями науковими та художніми. Не виключено, що процес цей відбувався лише у моїй уяві.

Треба було багато тут побачити, нарешті взнати океан по-справжньому. Часу було цілком досить. Я розумів: тільки на «Гондвані» я можу це зробити. Іншого випадку може не трапитися за все життя. Отже, океан… Де ми перебували зараз? «Праворуч по борту — Японія, ліворуч — Австралія, — пожартував я про себе. — Спочатку сніданок, — вирішив я, — а там буде видно…» Здається, з Ольховським усе ж доведеться поговорити, тільки значно пізніше.

Я замовив каву, сир, фрукти, хліб. За п’ять хвилин все це чекало мене у невеличкій стінній ніші. Я відкрив пластикову кришку і поставив сніданок на столик.

На табло з написом «Бібліотека» я виклав каталог книг з біології, океанології, морських безхребетних та інших морських наук. Далі замовив кілька рефератів та електрокопій, дещо встиг проглянути тут-таки, за столиком, і на ходу взявся вимудровувати систему знайомства з підводним світом.

Трохи боліла голова. Я залюбки пригадав ті давні часи, коли люди навчалися наук та ремесел один раз на життя. З тих часів, з давніх книжок і трактатів виринали пароплави, задимлені причали, ліхтарі, маяки, якорі, просмолені бочки, сокири, люльки, різноликі матроси й пралі, капітани-бородані, панночки в пишних сукнях, гамірливі набережні, ялики, вітрила, піратські таємниці. «Стій, — сказав я собі, — на сьогодні досить. Загальна взаємодія речей і тіл — це і є океан».

Я вимкнув бібліотеку, чемно випровадив кібера, який хтозна-звідки з’явився у каюті, і вийшов на палубу, до моря, над яким, наче гігантські соломини, що пили воду, стояли стовпи сонячного світла. Там, на палубі, були сині й жовті барви, і запах справжнього дерева, і вітер, що гнав важке білосніжне хмаровиння, й одна, найвища, рожева, немов коштовна перлина, хмарина висіла, здавалося, на якорі, опираючись загальному рухові.

Зовсім поряд, біля самого борту, тримаючись за пластикові поручні, стояла висока дівчина. Напевне, я не зразу помітив її. Але у мене був, певне, належний вигляд; вона не втрималася і сказала з неповторною грацією:

— Ви, по-моєму, романтик?

— Так, звичайно, — відповів я в тон.

— І тому ви тут, на «Гондвані»?

— А де ж мені ще бути?

— Значить, вам не нудно в цьому плавучому музеї?

— Місце якраз для таких, як я.

— Жартуєте? — спробувала вона здогадатись.

— Анітрохи. Ті, перші, хто відкривав континенти, моря і протоки, до ладу навіть не знали, що на них чекає. Вони летіли на повітряних кулях, поспішали до полюсу на нартах, пробиралися вузькими стежками до підніжжя сяючих вершин, потім дерлися вище — на Джомолунгму, на марсіанські піки. Опускались у Маріанську западину. Ті, хто не потонув, не помер з голоду, не загинув від задухи, написали книжки-звіти про справу свого життя. А за ними просторими дорогами, надійними повітряними трасами і морськими шляхами, на вертольотах, на комфортабельних кораблях, на підводних човнах кинулися романтики. Саме вони й поклали початок цьому рухові, тобто романтиці. Й оспівали її у віршах і в прозі заодно з теорією подолання перешкод, якою вони довго займалися, перш ніж вирушити в путь. Як бачите, я не хизуюсь.

Вона мовчала, ніби щось обмірковуючи. Ця велика дитина, здається, навіть ворушила губами. Я підійшов до неї впритул і поцілував її. Тепер було можна. Потім — ніколи. Ніщо у ній не змінилося. Вродилася й одразу ж запала у вічність хвилина розуміння. Вона відкинула волосся, уважно подивилася на мене згори вниз (вона була трохи вища за мене), і я раптом побачив цю мить із майбутнього, мого майбутнього. Напевне, тоді мені стане сумно.

ВАЛЕНТИНА

На ній була світла сукня з мереживами. У пухнастому волоссі — лілова квітка. Великі сірі очі з чаром вічного подивування уважно вивчали мене. Важко було збагнути, яке враження я справив. Але затаєна сміливість і цікавість переважили. По хвилі мовчання я зненацька почув:

— Потоп — не казка. І не тому, що знаходять сліди древніх цивілізацій. А тому, що є океан. Людина подужає будь-яку силу, але океан поки що ні. Хіба не так?

Тирада про потоп наштовхнула мене на здогад, що їй не більше двадцяти — дивовижний, невизначений вік… Тіло й мозок пластичні, на обличчі сліди постійних змін, воно ніби дзеркало, в якому виникає хисткий образ, проте лінії так і лишаються незакінченими.

Я пригадав уголос.

— «Повітря потемніло від зливи, яка у навкісному падінні, вигнута поперечним бігом вітрів, утворювала собою хвилі, подібні до хвиль, здійнятих вихором куряви…»

— Звідки це? — жваво запитала вона.

— Леонардо.

— А далі?

— Не пам’ятаю. Здається, далі мовиться про зелені долини, по вінця наповнені прозорою водою, про високі дерева,