Василь Павлович Бережний - Істина поруч

може, навіть краще, ніж надворі. На нього дивилися венерійці, але вираз їхніх очей був ніякий. І, головне, — всі мовчали. Тільки тупіт кроків, шурхіт одягу та шум дихання чув Петро, а то — ніяких звуків. «Німі! Німі, як риби, — подумав Яворович. — Не дарма ж вони собі й житла такі збудували».

Нарешті, старий повернув у бокове приміщення і зупинився. Це був досить просторий, видовжений зал, освітлений хоч і блідуватим, але рівним світлом. Де джерело світла — важко сказати, бо ні вікон, ні люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помітив. Здається, тут світиться все — стіни, підлога, стеля. І все це геть помережано різнобарвними лініями, якимись значками і закарлючками. Придивившись, Яворович побачив і малюнки, зроблені за допомогою таких самих ліній. «Що це, — думав Петро, — музей, мистецький заклад чи храм?» Примарне світло, глуха тиша, мовчазний венерієць, — все це впливало на нього гнітюче. Відчув, що йому жарко, що спітнів у скафандрі. Скинув і взяв на ліву руку, наче плащ.

Підійшов ще один — видно, ще старіший, бо згорблений, і цей показав Петрові спину Це розсмішило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись із життям цього народу, Петро дізнався, що, повертаючись спиною, вони, так би мовити, віддають себе на його милість чи що, бо в такий спосіб не зможуть захиститися від смертельного удару. Отже, ця поза означає ніщо інше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилиці, значить він ставав другом.

Обидва венерійці, а вслід за ними і Петро, підійшли до стіни, до тієї місцини, де на жовтому фоні не було ніяких візерунків. Старіший венерієць тицьнув Петрові в руку якусь темну гілочку. Яворович подивився на неї, повертів-повертів та й почав розглядатися навколо. Господарі час від часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!

— Що за міміка? — заговорив Петро. — Показуйте хоч жестами абощо!

Голос його звучав глухо, певне, звук поглинають стіни.

Старі зовсім не реагували на його репліку.

«Дивно…» — бурмотів Петро, видобуваючи з кишені скафандра великого блокнота і ручку. — Ану, спробую їм намалювати».

Гілочку віддав назад, сів просто на підлогу і почав черкати на білому аркуші. Згорблений торкнувся гілочкою стіни, і на жовтому фоні проступили фіолетові лінії. Незабаром уже можна було розпізнати постать Яворовича у скафандрі з великим шоломом на голові. Отже, його поява зафіксована. Тим часом Петро розмашисто накидав схему.

З неї неважко здогадатися, що диск — це Венера; хвилясті лінії — її газова оболонка; далі — космічний корабель на орбіті супутника; пунктир від космічного корабля через атмосферу до планети — це шлях його ракетоплана. Ще й дерева намалював, щоб зобразити місце падіння апарата.

Показуючи цю схему старим венерійцям, Петро пояснював її енергійними жестами — тикав пальцем собі в груди, обводив орбіту, розкинувши руки, показував, як летів крізь хмари, як упав. Навіть напад воїнів зобразив. Венерійці дивились немигаючими очима, складали трубочками зморщені губи і… мовчали.

Тоді Яворович намалював схему планетної системи і, тикаючи себе в груди, показав, з якого він кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.

Вони тільки відійшли трохи, щоб не одержувати стусанів, та й годі.

Петро ляснув себе по лобі і розсміявся. Ну, звичайно ж, звідки їм знати про сонце і планетну сім’ю, коли вони і всі їхні предки жили й живуть під такою щільною оболонкою хмар! Вони ж ніколи не бачили зірок…

Так цього разу Яворович і не зміг порозумітися з ними. Вони навіть не здогадалися, що він просить провести його до ракетоплана. Чи, може, тільки вдали…

Завели його до просторої кімнати (також без вікон, але світлої), очевидно, призначеної для відпочинку. Принесли жмут якихось гіллячок, мовчки поклали перед ним та й пішли. Петро довго розглядав ті гілочки, аж поки не здогадався взяти одну на зуб. То були соковиті і — треба сказати — смачні венерійські плоди. Кілька гіллячок Петро з’їв обережно, побоюючись. А потім, розкуштувавши, докінчив майже все, що принесли йому господарі. Плоди трохи нагадували ананаси, але сік у них був якийсь ніби м’якший і ароматніший.

Чи то від нервового напруження, чи, може, від цієї інопланетної їжі, Петро відчув утому в усьому тілі. Хотілося розправити руки й ноги, заснути. Він так і зробив — ліг на підлозі, поклавши під голову скафандр, потягнувся до хрускоту в суглобах, потім ослабив усі свої м’язи і поринув у солодку дрімоту. Незабаром він міцно заснув.

ДЕЩО З ІСТОРІЇ КРАЇНИ ЩИТІВ

І все-таки порозумівся Яворович із цими венерійцями за допомогою малюнків — незграбних, майже дитячих, але — картинок! Серед венерійців знайшовся свій Бідструп, який великими серіями маленьких малюнків зумів передати космонавтові найголовніше з життя свого народу.

Ось, наприклад, він зобразив морські хвилі і гігантську рибину. На другому «кадрі» — рибина вже наполовину висунулась із води і з її розкритої пащі виходить двоє венерійців, мабуть, їхні Адам і Єва. Зрозуміло, що це — легенда про походження венерійців; гігантську рибу (чи, може, то морська тварина) вони вважають своєю пращуркою. Але, чи є це основою їхньої релігії, чи це просто казка, — здогадатися було неможливо. Тут потрібні пояснення.

Далі венерієць обвіз контури своєї території. З одного боку її омиває море, з інших — заступають гори, ліси, течуть ріки. Венерієць намалював багато міст і відгородив усе це щитами. Цілком логічно Петро назвав цю землю Країною Щитів.

Малював венерійський Бідструп гілочкою на якихось блідо-жовтих плитках, які віялом розкладав перед Петром. Через кілька днів ці плитки зайняли майже всю підлогу в його покої.

Показав венерієць і загони нападників, що, зігнувшись, кидались із списами на щити. І за кожним таким загоном була якась головата, дуже головата істота. Вона не могла навіть стояти на своїх тонюсіньких коротких ніжках, а сиділа на плечах воїна. Хто вони такі, оті Головаті? Ворожі воїни із списами такі самі, як оці з трубками, а Головаті різко відрізняються. Хто ж вони? Петро вказував на них,