Наталія Очкур - Містичний вальс

— Ні, дякую, нічого не треба, — тремтячим голосом відказала вона, і відразу ж почула:

— А чому ви плачете?

— Так, козаче балакучий, закрий рота і спи! — наказала Ія, яка, здавалось, і крізь сон усе чула. — Я розумію, тобі важко в це повірити, але існують речі, які тебе не стосуються!

Почекавши хвильку, хлопчик змовницьки прошепотів:

— Це мама тільки удають, що сердяться. Насправді вони мене дуже люблять.

— Хіба тебе можна не любити? — Лані вдалося трохи опанувати себе, глибоко вдихнувши повітря. — До речі, а ти чому не спиш?

— Хочу, щоб хтось мені розказав різдвяну казку.

— Хтось? — от же малий хитрун! — І хто б це міг бути?

— А ви знаєте якісь казки?

— Злазь зі своєї полиці, а я тим часом подумаю!

— Отакої! — розчарувалось хлопченя. — А що, як ви нічого не надумаєте?

— То полізеш назад, — Лана не втрималась і хіхікнула. — Не переживай. Я знаю безліч казок, а інколи і сама їх вигадую. Колись я…

Колись я навіть записувала свої вигадки — для сина.

— Що ви?

— Ні, нічого. То ти злазиш чи ні?

Ясь опинився на її полиці в три секунди, а Лана тим часом підібрала ноги, щоб хлопцеві було куди сісти, і почала вкрадливим, таємничим голосом:

— В давні часи, у тридев’ятому царстві, чи, вірніше, королівстві, жила одна королева. Її звали Есфір, що давньоєврейською означає «зірка». Вона справді скидалась на зірку своєю сяючою вродою, була молодою, але самотньою, і ніяк не могла знайти собі короля, тобто вийти заміж, хоча дуже хотілося. Ні, претендентів на її руку і багатство не бракувало, та всі вони були якимись бракованими. Ну не траплялись нашій королеві гідні її чоловіки! Товсті та лисі — це було б ще півбіди, хоча королева, струнка і витончена, воліла б мати чоловіка під стать собі, але їхній розум! Ті, в кого він узагалі був, абсолютно не вміли ним користуватися! І королева вирішила, що краще лишитись самій, аніж жити з ким доведеться. Минали роки, і ось одного чудового ранку перед воротами її замку з’явився маленький хлопчик. Він був зеленоокий, як кошеня, і страшенно непосидючий.

Ясь тихенько засміявся.

— Але ж це був не я.

— Ну, звісно, не ти. Ти ж тут, поруч зі мною.

— А знаєте, — промовив малий, — якби ви були тією королевою, я хотів би стати тим хлопчиком.

Дякуючи Небу, що в купе темно і ніхто не бачить її сліз, Лана якомога спокійніше сказала:

— Якби це був ти, я хотіла б стати тією королевою, любий. Але це тільки початок казки. Королева дуже прив’язалась до хлоп’яти, хоча не знала, хто він і звідки. Сам хлопчик стверджував, що його приніс лелека, але не звичайний, не той, що носить крихітних немовлят, а той, який приносить слоненят батькам — слонам в Африку та Індію. Малому ніхто не вірив, але для королеви його походження, як я вже казала, не мало ніякого значення. Пройшло ще кілька років. Одного разу, на зимового Миколу, коли надворі стояли люті морози, і всі сиділи вдома, бо боялись відморозити собі носи, наш непосидючий хлопчик вирішив особисто пересвідчитися в тому, що святий Миколай — це вигадка, і що подарунки йому під подушку кладе королева. А як у цьому переконатися? Правильно, не спати цілу ніч! І ось малий…

Лана обірвала казку, помітивши, що Ярослав уже заснув. Вона підвелася, вклала хлопця на своє місце, а сама, вилізши на верхню полицю, заходилась придумувати закінчення казки — на той випадок, якщо ранком Ясь вимагатиме продовження.

— …Ось так королева вийшла заміж за чоловіка своєї мрії, а її прийомний син переконався, що святий Миколай не просто існує, а ще й вміє творити дива.

Ясь, мов приклеєний до місця, із роззявленим ротом дослуховувався до кожного слова Лани і мав такий вигляд, наче йому не казку розповідали, а читали вголос історичну хроніку. Іванко та Ія переглядались та весело переморгувались, дивуючись незвичній поведінці сина — тихій та якійсь замисленій. Поїзд, грюкаючи колесами так, наче вони були квадратними, вже під’їжджав до Львова, а малий ніяк не міг відірвати очей від Світлани. Він навіть про сніданок забув, так пильно вдивляючись у ніжне личко оповідачки, наче хотів увібрати в себе кожну його рисочку і зберегти в серці, запам’ятати на все життя. Лана почувалася так само. Провівши рукою по золотавому волоссю хлопчика — на дотик мов атлас! — вона печально сказала:

— Ну що, козаче, подорожі кінець.

— А ми з вами ще побачимось?

— Будемо на це сподіватись, — ухильно відповіла Лана, але Ясь на це не пристав.

— Я хочу точно знати, побачимось, чи ні.

— Ярославе, залиш у спокої пані Світлану і збирай свої речі, — різкувато наказала мати, опускаючи очі, щоб син не побачив у них блискучі бурштинові смішинки. — Може, ти їй так набрид зі своїми причіпками, що вона