Владислав Лозінський - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

не повернувся. Коней половили в полі тільки надвечір, привели до села, але вже поставили їх не в нашій стайні, а в дворі у підстарости. До нас прийшов гайдук Кайдаш і звелів мені йти з ним до двору. Йшов я з великим страхом, немов і справді був винний у тому, що сталося з турком і Семеном. Питали мене суворо, навіть погрожували відшмагати, вимагаючи, щоб я говорив усе, що знаю, нічого не приховував. Я й розповів усе, хоч знав зовсім небагато. Цілу ніч після цього я не спав, мати — теж. Нам здавалося, що козак от-от повернеться. Тільки-но поворухнеться щось на подвір’ї, чимсь зашелестить вітер, десь на селі загавкає пес, а я вже вибігаю з хати подивитись, чи то не Семен повертається.

— Нехай би вже не вертався, нехай би вже ніколи ми не побачили його, — каже мені мати другого дня вранці, — аби тільки його не зловили! Бо звідки знати, як воно було і що сталося? Може, якесь страхіття, може, якийсь розбій, вбивство того чорного турка…

Мати сказала правду. Під вечір дядько кантор, який познайомився з Семеном у нас і дуже полюбив його, прибіг захеканий і каже:

— Приїхали сьогодні солярі з Дрогобича, розповідають, що там, недалеко від Бронниці, знайшли люди на полі якогось турецького торговця, дуже порубаного шаблею, непритомного. Положили його у єврея-лихваря, який мешкає поблизу, прикликали цирульника, і той установив, що турок неминуче помре: в нього розколото череп.

— Від Семенової шаблі! — вигукнув я майже з радістю, бо. хоч я й нічого не розумів з усього того, що діялось, усе-таки сліпо держав руку за козака.

— Певно що так, — обізвався дядько, — але хто там знає, чи не дісталося й Семенові. Казав же цирульник, що турок держав іще в руці вистрілений пістолет.

— Мабуть, і Семена вбито! — заголосила мати. — Може, поранений поповз кудись у ліс або в поле і там сконав. Нещасний сирота!

— Тоді лишився б його кінь, — кажу я на те. — А якщо коня нема, то Семен, певно, живий-здоровий. Добре знаю я того коня: не відступив би він од свого хазяїна ні на крок: так би й вартував його, як пес, і швидше здох би, ніж покинув його.

Отак ми і всі в селі гомоніли, міркуючи, що за справа була в Семена до подорожнього турка. Тим часом минув ще один день, не принісши ні слуху, ні вісті. Таємниця залишалась нерозгаданою. ї знову вночі я не міг заснути, весь час думаючи про турка і Семена. Обидва, мов живі, стояли в мене перед очима. Лежу ото з розплющеними очима в кімнатці, — мати спала поряд у світлиці, — а в голові аж паморочиться від найдивніших речей, наче в якійсь страшній казці. Дивлюсь у мале віконце напроти, — ніч досить ясна, хоч місяць і не був повним, — коли раптом бачу, якась тінь підсувається до вікна і хтось легенько стукає… Не вірю ні очам, ні вухам своїм, думаю, що це тільки привиділось, але тінь стає виразнішою, а стукіт голоснішим. Зриваюся з ліжка, і тієї миті в мене майнула думка, що це, мабуть, Семен.

Обережно, тихцем, щоб не збудити матері, вислизаю в сіни, відсуваю засув і з порога визираю на подвір’я. Під вікном стоїть Семен. Він одразу побачив мене і, приступивши, каже пошепки:

— Це я, Ганусику, я, Семен. Де мої пістолети?

— Я заховав у хаті.

А треба вам знати, що другого дня після зникнення Семена ми з матір’ю забрали з порожньої стайні до комори всі його речі: лук, сагайдак, пістолети, кобзу.

— Лук і кобза нехай будуть вам, на не забудь про Семена, а пістолети винеси мені і сам збирайся, бо ти потрібний мені.

Метнувся я до хати, швидко одягся, забрав тихенько з комори пістолети і викрався на двір, як злодій, щоб мати не чула. Козак узяв пістолети, схопив мене міцно за плече і тільки одне слово сказав:

— Ходім!

Наша хата стояла досить далеко за селом, майже на безлюдді, отож можна було не боятись, що нас хто не будь побачить, хоч ніч була ясна. і все ж Семен озирнувся довкола, якийсь час прислухався, а потім рушив зі мною дуже швидко. Ми перебігли поле, за яким, від самого Підбужа, починаються величезні ліси і тягнуться далеко далеко в гори, аж під Бескид до Угорщини, темні, густі, немовби суцільний, незайманий праліс.

На краю лісу Семен зупинився і каже:

— Добре розкривай очі і дивись пильно, як рись, та запам’ятовуй дорогу, щоб міс потрапити без мене чи вдень, чи вночі туди, куди я тепер поведу тебе. Так дивись і запам’ятовуй, ніби йдеться про життя або смерть.

Ми ввійшли в ліс і йшли довго, дуже довго, мабуть години дві. По дорозі Семен учив мене, як пізнавати дорогу, показував знаки, за якими треба йти або прямо, або звертати ліворуч чи праворуч: тут — нетрі, там — потік, тут — яр, там — полянка, тут — виверт, там — майданчик, зелене від моху багно; підеш туди, отак звернеш, звідси — прямо, як з лука стрілити, тримайся на північ. Звелів мені лізти на дуже високу сосну, і сам виліз, і показав звідти на зорі, які можуть, у разі потреби, добре показати дорогу. Нарешті ми прийшли на більшу поляну, заховану в чорній гущавині, з одного боку відділену од лісу глибоким яром. На північ від поляни ліс стрімко тягся вгору, бо тут була крута скеля, мов стіна, і коли б ми схотіли пробиратися далі, не збочуючи з дороги, то треба, було б лізти хіба що по драбині. Семен зупинився тут і питає:

— Добре затямив дорогу?

— Добре.

— Потрапиш додому?

— Потраплю.

— Аз дому?

— Із дому.