Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

очей. Він насолоджувався кожною миттю читання, знаючи, що, напевно, ніколи більш не побачить цього трактату. Другого примірника немає на світі. На ранок безцінний рукопис мав бути повернутий власнику — стамбульському книгареві, який під велику заставу перевозив його з провінції столичному покупцеві. А той категорично не бажав її нікому показувати, така умова угоди: щоб жодна жива душа не сміла торкнутися. І книгар порушив слово виключно задля юного ґенія Шабтая, висловивши таким чином величезну повагу до нього. Досі незрозуміло, навіщо він це зробив. Сподіваюсь, книгар не думав, що його вчинок матиме такі жахливі наслідки.

Уранці, як тільки трактат забрали, Шабтай миттю заснув і проспав майже увесь день. А потім зачинився у тій самій кімнаті, де читав рукопис, сказавши, що в нього виникла одна ідея, попросив його не турбувати.

Довго, дуже довго сидів Шабтай над розрахунками, думав, страждав, винаходив, але наступного ранку вийшов звідтіля.

— Розкриття ери звільнення почнеться в 5408 році! — крикнув він. — Має трапитися щось катастрофічне, муки вигнання сягнуть крайньої межі, і Машіах відкриється світові!

Мушу сказати, я в це не повірив. Точніше, не зовсім повірив, бо Шабтай явно перевтомився. Він нічого не їв, виглядав наче похований живцем, якого вчасно витягли з гробівця: блідий, з запалим лицем, хворими очима, прикритими обважнілими повіками.

Промовчав, бо бачив, що сперечатися з Шабтаєм не можна, мав надію, що се минеться, забудеться, закриється новими враженнями, і мій брат не рватиме собі душу через математичні розрахунки настання ери звільнення.

5408 — або 1648 рік за християнським календарем — не обіцяв євреям жодного лиха. Принаймні, становище османських підданих Закону Мойсеєвого анітрохи не змінилось, і очікувати начебто не було чого.

Одного чудового дня Шабтай прибіг до мене в кімнату й попередив, що сьогодні в синагозі «Португалія» після мінхи (полудневої молитви) буде невелика дискусія з каббалістичних питань.

— Якщо хочеш — приходь, а то вже набридли ці уроки в кабінеті, — мовив він.

— А з ким ти хочеш посперечатись? — поцікавився я в Шабтая.

— З раббі Йосифом Ескапа і Соломоном Альґазі.

— Ну, ти їх одразу не поб'єш, це навіть котові зрозуміло. Зазирну ближче до вечора, в мене сьогодні чимало справ назбиралось, — пообіцяв я, — і то, якщо час знайду.

До «Португалії» (синагогу називали так тому, що у ній збирались вихідці з Португалії) я прийшов, коли диспут був уже в самому розпалі. Вільного місця ніде не залишилось, і я примостився в дальньому кутку. Звідти мені було погано чути, зате я добре бачив розпаленого Шабті, який водив руків’ям указки по розгорнутому сувої і щось завзято вигукував.

Якби я зумів залізти на люстру, то, напевно, зміг би все побачити, але з дитинства я лазив кепсько, та й люстра висіла на тоненькому шнурі.

Та все ж картина, що постала перед моїми короткозорими очима, вражала.

На бімі височів мій брат Шабтай, а довкола нього півколом стояло біля двох десятків євреїв, увесь квіт Ізміру, загорнуті в довгі білі талеси і з незнятими після мінхи чорними коробочками тфіллін рош. Вони відчайдушно жестикулювали, заперечували і навіть погрожували Шабтаю, але, нагадую, зі свого далекого кутка я не чув усіх слів, а пробитись ближче не вдавалось.

Найголосніше лунала фраза «од меат ха-геула» — звільнення близько, Шабтай повторював її з маніакальною впертістю. Він також згадував цифру 5408, яка, як він вважав, є датою початку розкриття вже народженого Машіаха. Мова Шабтая, утім, не потопала в морі заперечень. Серйозно з ним полемізував лише раббі Соломон Альґазі, а раббі Йосиф Ескапа більше простягав до нього руки й бурмотів собі в бороду, аніж намагався заперечити.

Чим далі, тим гарячіше розпалювалась суперечка і тим сильніші арґументи віднаходив раббі Соломон Альґазі. Він навіть погрожував Шабтаю херемом — відлученням від громади, якщо той продовжуватиме наполягати на своїх хибних думках. Або мені це причулося? Стояв такий ґвалт, що навіть вигуки «шекет, шекет!»[1] не могли нікого вгамувати. Поважні євреї у гніві щипали кінчики борід, краї молитовних покривал здіймались, наче крила… Цілковитий Содом! У натовпі я навіть не помітив молодшого брата Елі, який тихенько прокрався у синагогу послухати Шабті, й про те, що він також сидів у «Португалії» довідався вже після суперечки. Вдома я застав Елі, що сидів на підлозі, наче в жалобі, й перелякався. Елі плакав, обхопивши ноги руками, розгойдувався й скавулів, наче вовченя.

— Що трапилось. Елі? Чого ти виєш?

— Шабті схибнувся, — відповів він, дивлячись на килим і не наважуючись підняти очі. — Він оголосив себе Машіахом…

— Що за маячня, — мовив я, — подумаєш, посперечались про час його пришестя. Ти щось наплутав, Елі. Такого бути не може!

— Може, — сказав Елі. — Ще тиждень тому до мене постукав Авнер. Ти знаєш його, це син ювеліра, учень Шабтая. І каже, що Шабтай провадив з ним дуже дивні розмови. Про Машіаха, ніби ним може виявитися кожен єврейський хлопчик з роду Давидового, який народився у вирахуваний ним проміжок. І можливо, навіть він, Шабтай Цві, є Машіахом…

А тепер він привселюдно оголосив про це в синагозі! При всіх рабинах! Чим ти поясниш вчинок Шабтая, як не божевіллям?

— Напевно, ми його не так зрозуміли, — висловив я здогад, поміркувавши. — Шабті живе у світі Каббали, навіть